Розділ «Частина 1 Забуття»

— Я відчуваю силу, — нехотя мовила Златодара.

— Можна твою руку? — спитала Воля і я невпевнено простягнула правицю, де все ще був опік на долоні. — Ти вхопила промінь! — охнула жінка. Її пальці були теплими і лагідними. — Отак одразу ж, інтуїтивно… Ти знаєш, хто ти?

— Ні.

— Як тебе звуть?

— Я не пам’ятаю, — прошепотіла я і вловила ще більше здивованих поглядів, аніж до того. Не знаю, хто була ця жінка, та її поведінка зробила диво — радники більше не дивились на мене вороже. І це вже викликало в мене симпатію до Волі.

— Я так і думала. Твої знання надто великі, щоб їх одразу ж осягнути… Тому ти забула, хто ти. Пам’ять захищається, так і має бути… А поки ми називатимемо тебе так, як звали всіх твоїх попередників. Тигране… — стара подивилась на хлопця й усміхнулась йому, — Тигране, ти, мабуть, благословенний самим небом. Бо на проклятому пагорбі ти знайшов найціннішу з усіх квіток. Ти привів до нас Стожара.

Розділ 5

Не знаю, що там чекало на мене в майбутньому і ким я взагалі виявилась, та пожинати переваги буття Стожаром почала одразу ж. Воля заявила, що я надто втомлена і поговоримо ми завтра, а сьогодні мене мають нагодувати, напоїти, помити і вкласти спати. Не те, щоб я була проти — ноги гули від напруги, голова йшла обертом від голоду і пережиття, а опік на долоні неприємно поболював. Тому в ту мить, як я зрозуміла, що нічого мені наразі не загрожує і ніхто мене не вбиватиме, то одразу розслабилась і всі почуття мої притупились. Наче в тумані проминули повз мене обличчя радників та інших присутніх у кімнаті, коли Тигран, віддавши Волі свою сумку («Ой, ти назбирав мені трав!» — вигукнула жінка щасливо), повів мене лабіринтом тунелів і за якісь десять хвилин всадив на стілець у просторій підземній залі, де стояло багато довгих столів і не було людей, окрім кількох чоловіків та жінок у фартухах, що метушились біля величезних казанів, у яких булькало щось, що пахло просто прекрасно. Тільки цей запах ще втримав мене від падіння головою на стіл — очі просто злипались.

— Та ти геть розклеїлась, — усміхнувся Тигран, сідаючи поряд, а тоді гукнув до гурту людей біля казанів: — Гей, Мале!

Від казанів до нас підбіг верткий, худорлявий хлопчина. На зріст він був нижчий за мене на голову.

— Тигране! Ти спізнився на день і ми вже почали хвилюватись, що з тобою щось трапилось.

Хлопці обійнялись і Мал поглянув на мене. Очі його округлились.

— Ти привів патрійку? — прошепотів він вражено.

— Ні, вона не з Патрії.

— І як ти ще живий?

— Були обставини, — всміхнувся Тигран. Мал знову поглянув на мене:

— Я — Мал. А тебе як звуть?

— Ммм… не знаю. Стожар поки що, — мовила я непевно. Хлопець засміявся.

— Ну так, звісно.

І тільки поглянувши на Тиграна, аж схопився за груди: