Розділ «Частина 1 Забуття»

— Як ти впевнишся, що вони не переслідують нас, коли ми підходитимемо до твого поселення?

— Перед світанком, якщо встигнемо дійти, ми перетинатимемо широке плато, на ньому всіх видно, як на долоні. Тоді і впевнюсь.

Хоч шкарпетки, які дав мені Тигран, були товстими і добротними, проте ноги жорсткі чоботи натерли добряче — не згірше за моє попереднє взуття. Тому, коли небо ліворуч засіріло, а ми якось непомітно почали йти вже не лугом, а земляним підйомом, я відчувала свої стопи як щось болюче, ниюче і важке. Ледве переставляла ними, але не скаржилась. Бо попри біль і втому, була ще й голодною. А коли так багато проблем, то нарікати на щось одне вже якось безперспективно. Живіт бурчав і це викликало в мене роздратування. Взагалі почувалась отупілою і нещасною. Тому коли Тигран повідомив, що за дві години ми піднімемось на плато, я не відчула взагалі нічого.

Від спраги пересохли губи.

Ставало світліше. Коли ми піднялись на плато, небо на сході вже геть зарожевілось, а хмари відчутно розійшлися. Праворуч від нас висів ще в небі блідий місяць, а на плато було вітряно — великий простір без трави і дерев, вкритий білою кам’янистою породою розлігся попереду. І десь там, далеко, було видно ліс.

— Хіба розумно іти по такому відкритому просторі завидна? — спитала я і сама здивувалась, як голос охрип.

— Тут ніде сховатись, треба рухатись далі. Я знаю, що ти втомилась, але мусиш потерпіти. Тримай, — він дістав із сумки невеличку флягу.

— Що це?

— Звичайна вода. Ти давно не пила.

— Дякую. Я не знала, що вона в тебе є.

— Я не їм, але ж п’ю. Без цього ніяк. Не казав тобі раніше, бо ти б усе вихлебтала ще на узліссі.

Я ледь всміхнулась і надпила трохи води. В голові прояснилось.

Дивно, але плато ми минули досить швидко. В мене з’явились сили, щойно з-за горизонту з’явилось сонце. До того ж, іти було легко — по рівній, твердій землі. І тут дув вітер — південний, стрімкий, свіжий. Волосся в мене на голові розвівалось, часом темною хвилею закриваючи світ. Я прибирала його з обличчя і мимоволі всміхалась. Кілька разів ловила на собі задумливі погляди Тиграна.

Коли ми опинились на узліссі, я відчула просто неймовірне задоволення: нарешті!

Ліс навколо був несхожий на попередній. Дерева тут росли старі, вищі та ніби якісь міцніші. Коріння так обплітало землю, що часом доводилось іти лише по ньому.

— Зараз ми поліземо на дерево. Маєш ще сили?

Мій настрій різко впав.

— Думаю, що я не маю вибору.

— Повір, що на дереві значно краще відпочивати, ніж тут, у сирості.

Не знаю, як, але я полізла на те кляте дерево. Благо, що Тигран дерся попереду, в особливо важких місцях подаючи мені руку та підтримуючи. Голова крутилась від голоду, а тепер стало геть хижо від страху висоти. Неймовірним зусиллям волі примушувала себе не дивитися вниз, на землю. Добре хоч, що дерева тут мали багато розлогих, міцних гілок.