Розділ «Частина 1 Забуття»

— Ти лягай і відпочивай, дощу ніби не має бути. А я сходжу і пошукаю щось тобі перекусити, — мовив Тигран.

— Добре, а… птахи?

— Які птахи?

— Ну, які тут мешкають. Не повернуться?

Хлопець засміявся, побачивши побоювання в мене на обличчі.

— Ні, не хвилюйся. Вони відлетіли кілька тижнів тому зимувати в тепліші краї, — мовив хлопець і почав спускатись. Я помітила, що свою палицю зі сферою він лишив, а от сумку — ні. Не довіряє.

А він і не мусить. Я ж сама себе не знаю.

Я думала, що довго лежатиму і дивитимусь у небо, поки Тиграна не буде. Але заснула, тільки-но вмостившись у гнізді.

Він не будив мене — я сама прокинулась, коли сонце почало заходити. Тигран спав, лежачи на спині і склавши на грудях руки. Поза якась аж надто спокійна і розслаблена — сама я спала, згорнувшись у калачик, намагаючись якомога щільніше закутатись у плащ, аби не пропускати пронизливий вітер. Я позіхнула і потягнулась, а тоді спробувала розчесатись з допомогою пальців — що виявилось цілком невдячною справою. Волосся в мене було довгим, довше пояса, і за минулу добу сплуталось так, що дати з ним раду без гребінця було несила. Від того, що в пасмах заплутались гілочки і листочки ставало тільки гірше.

— Вдома дам тобі гребінець, — зронив тихо Тигран. Я поглянула на нього — хлопець розплющив одне око і спостерігав за мною.

— Ти не спав?

— Трохи. Але ти розмовляла вві сні, а це неабияк збиває.

— Ну вибач, — мовила я трохи роздратовано. — Ти зрозумів щось з того, що я говорила?

— Ні слова. Ти нічого не пам’ятаєш?

— Я… — я замислилась. За боротьбою з волоссям і не задумувалась над цим. А тоді раптом відчула щось на щоці. Провела рукою — сльоза. — Я плакала?

— Схоже на те.

— Мені здається, я в чомусь винна. Але не пам’ятаю, чим провинилась і перед ким.

— Не переживай. Якщо зараз не пам’ятаєш, то, може, це й на краще. А в мене є дещо, щоб підняти тобі настрій.

Хлопець сів і, порившись у кишені куртки, простягнув мені великий листок, зв’язаний лозою.

— Що це? — спитала я, розгортаючи подарунок. — Горішки?