Розділ «Частина 1 Забуття»

Гнізда… Величезні гнізда ховались у кронах дерев. Складені з товстих гілок та дрібних м’яких соломин, травинок, навіть пуху. Кілька пір’їн довжиною в половину мого зросту застрягли між гілками. Я сторопіла.

— Ну як? Краще тут буде спати, ніж на землі, правда ж? — спитав задоволено Тигран, допомігши мені залізти в гніздо.

Ми були біля самої верхівки дерева — звідси було видно все довкола. Там, звідки ми прийшли, простягалось велике плато, а за ним, ховаючись у далині — безмежна зелена рівнина. Лісу, в якому провели попередню ніч, мені видно вже не було — він зник десь там, далеко, за зеленою хвилею. Хмари сірими клаптями повзли небом — важкі, дощові. Але сонце пробивалось крізь них і це було воістину велично — золоті промені буквально розривали захмарене небо, проливаючись на землю життєдайним світлом. Низько над землею пурхали зграйки маленьких пташечок, а десь аж на краю плато — там, біля самого спуску в луги, якими ми прийшли, — ходила якась тварина. Я не могла розгледіти, хто то був, але цілком можливим здавалось, що то один з величезних вовків. Вітер дув сильний — землею пливли величезні тіні від хмар, міняючись місцями зі світлими клаптями.

А там, куди ми прямували, панувало царство зелені, гілля та пагорбів. В голові у мене зринуло слово «море» — ми були на височині, але чим далі, тим нижче спадали хвилі лісу, і чим далі, тим вищими ставали дерева. Тільки те, що ми перебували на підвищенні, дозволяло бачити ліс на багато кілометрів далі. Де-не-де із зелених хвиль виринали гострі скелі — коли на них падало сонячне проміння, вони нагадували зуби. Ліс шумів високими кронами, колишучись і змінюючи забарвлення від темно-зеленого, майже чорного — і до жовтого там, де листя торкалась осінь.

— Це… неймовірно, — промовила я тихо, а тоді поглянула на Тиграна. Той уважно спостерігав за мною. — Цей ліс величезний. Скільки днів треба йти, щоб він закінчився?

— За три тижні ходу він переходить у гори. До краю яких я ніколи не доходив, хоч і намагався якось. Але там дуже небезпечно, і гори ті височенні. Я був підлітком і, чесно кажучи, в якусь мить зрозумів, що навряд чи зможу знайти дорогу назад, якщо прямуватиму далі. Довелось обирати між подальшою мандрівкою і поверненням.

— А… ти пішов так далеко один? Чому?

— Втік з дому.

Я витріщилась на нього.

— Ти втік з дому в дрімучий ліс сам-один?

— Так.

— А чому повернувся? Чи не міг сам виживати?

— Я вже тоді був хорошим мисливцем. Я б вижив, — хлопець потягнувся і пригладив волосся рукою. — Просто згадав, що забув про дещо важливе вдома.

Зрозумівши, що більш розгорнутого пояснення не буде, я змінила тему. Де й поділась моя втома від захвату!

— А де ж твоє… поселення? — я знову поглянула на ліс — густий і безмежний. — Я не бачу звідси жодних проміжків у зелені, де б можна було щось збудувати. Тут хоч галявини є?

— Галявини є, але далеко звідси. Їх не видно. А я і не казав тобі, що живу в поселенні.

— Тобто ти живеш у лісі? Отак просто — в лісі? — здивувалась я.

— А чому дивуєшся?

Я стенула плечима.

— Не знаю.