Розділ «Частина 1 Забуття»

А тоді він відступив і раптом підхопив мене на руки, давши тримати свою палицю.

Так ми рухались значно тихіше і швидше — здавалось, хлопець ступав невагомо, майже не шурхочучи листям, не торкаючись коріння, що повистромлювалось із землі й гілок, котрі черкали мене по обличчю. Було неймовірно соромно, але я тихенько стиснулась у нього на руках, встромивши ніс Тигранові в комір куртки і заплющивши очі.

Не знаю, скільки часу минуло, коли він нарешті зупинився. Я зіскочила на землю і роззирнулась — ми були на узліссі і тут не було так темно. В далині, в степу, виднілись вогні.

— Я… мені дуже соромно, що нашуміла і ти мав мене нести, — прошепотіла я. Хлопець прихилився спиною до дерева і відпочивав, заплющивши очі.

— Все гаразд. Я знаю, що тобі там геть нічого не було видно.

— Чим ти сипонув мені в обличчя?

— Порошком, який перебиває людський запах. А надто запах страху. Вовк прийшов саме на нього. На жаль, то була остання дрібка.

— Вовк? — я здригнулась. — Він був… величезний.

— Це через те, що неподалік Дикий край, там тварини взагалі дикорослі, великі і дуже небезпечні. Ближче до зими трапляються і в південних районах Патрії. Тут легше вижити, бо чим далі на південь — тим важча зима. Птахи замерзають у польоті.

— Ага, і туди ми йдемо? — спитала я.

Тигран усміхнувся і розплющив одне око:

— Маєш щось проти?

Я примирливо здійняла руки.

— Просто уточнила. Не знаю ж, може, я люблю зиму. Треба перевірити, — я поглянула на далекі вогні: — Що це там?

— Одне з прикордонних селищ. Взагалі-то перше й останнє на нашому шляху.

— Ми його обійдемо?

— Звичайно.

— Там сервуси?

— Так, але здебільшого прості патрійці.

— Їх треба боятись?