Розділ «Книга третя Єресь катарів»

Довколишні нарешті побачили, як тремтить від збудження святий отець.

– Ні. В мені – аж ніяк. Очищають лише муки чистилища, але не пекельні страждання. Чого тебе навчали, святий отче?! Тут, на землі, і тільки тут проходять люди крізь своє чистилище: помирають, знову народжуються, забуваючи себе, забуваючи, ким були колись, як не пам’ятаю цього і я; одні поступово простують нагору, і мені вже не дотягтися до них; другі дедалі більше грузнуть у тому, що ви називаєте гріхом, а все-таки бояться постати з дияволом віч-на-віч; треті ж самі вигодовують вогонь, що їх пожирає, бо без упину вимагають від життя «дай!» – от саме цих я не проґавлю! А потрапивши до мого внутрішнього пекла, душі варяться в ньому без права дочекатися кінця – адже ці муки не спокутують їхньої провини, а лише є способом існування. Те ж саме, але в сто разів гірше, одержав свого часу і я…

– Отже, альбігойці міркували багато в чому слушно, – пробурмотав абат. – І не тільки альбігойці. Рай і пекло безлюдні, ми радіємо й страждаємо тут і тільки тут, адже ти сам кажеш, що твоє внутрішнє пекло – ніщо порівняно з Пеклом, яке іноді входить у тебе. А ти – тут. І той, хто не продав душу тобі, помираючи, народжується знову й знову, раз по разу проходячи всі кола земного чистилища… А коли людські діяння переповнюють чашу буття – отоді й настає час Страшного Суду. День Божого Гніву.

– Альбігойці? – розреготався диявол. – Не знаю, може, вони й праві і мали слушність, але мені було потішно спостерігати багаття з «чистих» катарів, коли Прованс палахкотів вогнем! Не дивуйся, святий отче, я не перший день ходжу серед вас… Я дивився на тих, котрі горіли, і на тих, котрі спалювали, і думав: що ж таке зробив я, за що мене зробили дияволом – адже і перші й другі щиро сподіються потрапити в рай?!

Абат підніс руку, закликаючи Великого Здрайцю замовкнути.

– Тоді, може, правильне й інше: терзаючи в собі інших, ти не очищаєшся сам, як казан із горючими залишками їжі не очищається від кіптяви. Але й ти перебуваєш на землі – отже, у чистилищі! І якщо, страждаючи сам, ти відмовишся мучити інших; якщо ти відпустиш їх на волю, розкидаєш свій викуп, роздаси його жебракам і сам перетворишся на жебрака, якому нічого втрачати, то, можливо, зумієш очиститися й народитися заново?! Спустошивши пекло в собі та пройшовши кола чистилища – чи збережеш ти ім’я диявола?!

– Я не думав про це, – Великий Здрайця здивовано глянув на абата, і погляд його на мить спалахнув неможливою, нездійсненою надією. Спалахнув – і відразу ж погас.

– Ні… не можу. Це понад мої сили. Я можу тільки брати, брати і брати, збирати душі, набивати ними свою калитку, крихту до крихти збирати викуп, який колись подарує мені визволення…

– Але ж тоді може народитися диявол значно страшніший та могутніший від тебе теперішнього! Народиться справжній Князь Тьми, і він існуватиме тут, на землі! – абат, неспроможний уже всидіти на місці, підхопився й заходив туди-сюди, кусаючи губи й нервово смикаючи агатові чотки, що висіли в нього на поясі. – Чи не так народився ти сам: коли попередній диявол, менший за тебе, нагромадив нарешті свій викуп і згорів у його полум’ї, розплавився, як плавиться руда, щоб дати життя металу!

– А мені що до того? – знизав плечима Великий Здрайця. – Адже то був ЩЕ НЕ Я; і тоді буду ВЖЕ НЕ Я!

– Не прикидайся! – абат Ян різко зупинився напроти Півнячого Пера, сміливо подивився йому у вічі, тож за якусь мить диявол не витримав і одвів погляд. – Адже там, на млині, ти відпустив належну тобі душу, вселивши її в мертве тіло, – і врятував цим нас усіх!.. І, можливо, душу того нещасного теж. Отже, ти можеш віддавати!

– Можу, – насилу вимовив Півняче Перо. – Значить, можу. Але як же я потім шкодував про це! Ти жорстокий, святий отче, ти вабиш мене страшним вибором, і в ту хвилину, коли я ладен пристати на твою раду, зважитися приректи себе на невідомі страждання заради нездійсненної надії – я згадую, що не здатен порвати свої кайдани! Ти ніколи не був дияволом, святий отче! Те пекло, що в мені, та рука Пекла, що час від часу входить у мене, – вони не дадуть мені цього зробити! Я не спроможний вигнати продані душі із себе просто так, не заради певної мети; я не маю сили порвати нитки, які сполучають нас; я ляльковод, залежний від власних маріонеток! Зрозумій же нарешті це, святий отче, і дай нещасному дияволу спокій! Не спокушай мене!!!

Великий Здрайця замовк і похнюпив голову. Руки його тремтіли, як недавно в абата; і півняче перо на береті, затиснутому в лівому кулаці, підстрибувало й терлося об коліно.

Отець Ян тим часом був напрочуд спокійним. Він, очевидно, вже щось вирішив.

– Я вірю тобі, – лагідно сказав ксьондз, нахилившись до диявола, який важко дихав. – Вірю, що самому тобі з цим не впоратися. Але тобі допоможуть.

– Хто? – безнадійно, не підводячи голови, запитав Півняче Перо. – Ти? Не сміши мене, абатику…

– Ми, – твердо сказав абат. – Ми, злодії, діти злодія Самуїла, – допоможемо тобі.

Диявол здивовано підвів голову й побачив: четверо людей обступили його, присунулися впритул і завмерли з чотирьох боків, немов варта навколо злочинця, немов батьки навколо дитини, яка завинила.

– Зараз тобі буде дуже погано, – Терезина рука злегенька доторкнулася до плеча Великого Здрайці, і той смикнувся, як від опіку. – Так погано, як, напевно, ще ніколи не було. Потерпи, будь ласка…

І наступної миті діти злодія Самуїла вчепилися у Великого Здрайцю.