Розділ «Книга третя Єресь катарів»

– Допомогти МЕНІ? – саркастично посміхнувся диявол.

І якийсь час заперечно хитав, дивлячись прямо перед собою.

– Ще ніхто не пропонував мені допомоги, – стиха вимовив він після тривалого мовчання. – Я допомагав багатьом, а мені ж – ніхто. Можливо, ти й справді святий? Незважаючи на всі твої гріхи? Грішний святий, святий грішник… Настоятель Казимежського шинку! Але навіть якщо так, якщо ти щирий у своєму пориві, як я у своїй сповіді, – чим ТИ можеш МЕНІ допомогти?

– Ще не знаю, – чесно зізнався Ян. – Та коли ти дещо поясниш мені, я сподіваюся, знайдеться вихід…

– І про що ж вам так кортить довідатися, святий отче? Не доводилося жодного разу сповідати диявола? – Півняче Перо збився на свій звичний уїдливий тон, але відразу урвав сам себе. – Тим більше, що я не раджу вірити мені остаточно. Навіть коли я кажу правду – а я говорю її значно частіше, ніж гадаєте ви, люди, – у ній, у цій правді, може чаїтися підступ, непомітний для мене самого! Ти це маєш розуміти ліпше за інших, святий отче… А я, у свою чергу, не йму віри, ніби ти здатен чимось мені допомогти. Подумай – як ти можеш це зробити? Душу свою продаси, аби врятувати проклятого?! Ні, знаю, не продаси… Та й немає в мене права укладати таку угоду. До зустрічі з нею, – він кивнув на Марту, яка сиділа, прикусивши губу, – я навіть не розмовляв би з тобою про це. Але що лишень чорт витіває, допоки диявол спить! Як тобі такий жарт, святий отче?! Знаю, не подобається… Запитуй! І я відповім, якщо зможу.

– Тоді, на млині, – абат говорив спроквола, ретельно добираючи слова та намагаючись не дивитися Півнячому Перу в очі, – ти сказав перед від’їздом, що страждання визволяють. І що душа того нещасного, котру ти силоміць, попри волю її самої, вклав у мерця, тепер для тебе занапащена. Якщо це так – а це, напевно так, інакше гріховна сама ідея чистилища! – то, можливо, і ти, пройшовши крізь муки, здатний будеш очиститися та визволитись?

– Не здатний, – сумно скубнув себе за еспаньйолку Півняче Перо. – Для мене цей шлях закрито. Мене проклято. Але я можу визволитися інакше. Тобі, напевно, не сподобається ця дорога до порятунку, святий отче, але для мене вона – єдина.

Для абата та й для інших не зосталося непоміченим, що останні слова диявол вимовив непевно. «А що, коли він і тепер хитрує, веде якусь свою гру?!» – майнула думка у Марти, але, глянувши на понуреного Великого Здрайцю, вона відразу сама засоромилася такого припущення. Треба бути дияволом, щоб так спритно прикидатися!

Утім, істота перед нею таки була дияволом.

– Мене проклято, – повторив Півняче Перо. – Я живу серед вас, я творю те, що ви, люди, називаєте злом, але для мене це не зло, а тільки спосіб мого існування. Я просто не можу інакше, як ви не можете не дихати!

– Не можеш чи не хочеш? Чи просто не знаєш, як це – інакше? – перебив диявола абат.

– Не знаю, – подумавши, відповів Півняче Перо. – Я спокушаю людей тим, що справді можу їм дати і, щоб виконати обіцяне, вдаюся до помочі тих, хто зробив мене таким, як я є. Вельзевул, Сатана, Люцифер, Антихрист – називайте їх як завгодно! Я сам ніколи їх не бачив, ніколи не розмовляв з ними знайомою мені мовою, і жодне з імен людських чи нелюдських не підходить їм, як зміїна шкіра не пасує вовкові; але коли я вдаюся до могутності Пекла, щоб виконати обіцяне, я відчуваю Геєну в собі – й тоді мої муки стають сильніші в тисячу разів! Але ж вона, Геєна, дарує мені сили зробити те, що мені потрібно. І в результаті я здобуваю чиюсь душу. Одну, другу, третю… Я збираю викуп. Викуп, що визволить мене. Я не знаю, скільки душ мені для цього знадобиться – але я збираю…

Півняче Перо приречено зморщився й відвернувся.

– Ти певен, що це – шлях до визволення? – тихо спитав блідий як смерть абат Ян.

– Так, – кивнув Великий Здрайця.

– І де ж ти зберігаєш належні тобі душі? – абат ледве стримував хвилювання; те, що зараз відкривалося йому, викликало озноб, і отець настоятель, напружившись, внутрішньо тремтів дрібним дрожем. Він відчував: ще трохи – і він дізнається про все чи майже про все, що хотів, ще трохи – і він зрозуміє: вихід є, його просто не може не бути!

– Звільнити їх хочеш? – підвів брову диявол. – Не вдасться, святеннику. Так буває лише в казках – розпороли вовкові черево, і вийшли з нього цілі юрби з’їдених… Та й почали жити собі на втіху. Вони, ці продані душі, – у пеклі, як і годиться… У мені! Вони – частина мене, це ти розумієш, мій жалісливий абатику?! А тих, котрі ще перебувають у тілах живих, я прив’язав до себе невидимими нитками й тримаю їх, як ляльковод тримає своїх маріонеток, і в міру потреби смикаю за ці нитки, змушуючи їх коритися!

– Отже, вони теж страждають?

– А ти як думав?! Ні, абатику, ти просто дивуєш мене… Вони – у пеклі, а це пекло – в мені. Хоч воно й ніщо порівняно з Пеклом, яке час від часу входить у мене! – але і його цілком достатньо, аби ці душечки настраждалися донесхочу! Та й коли вийдуть на мить із моєї примхи на волю, погуляють на короткому повідку – не почуваються краще! Уяви, святий отче: випавши з пекельного небуття, відчути себе, приміром, у тілі мерця! Ти ніколи не бував у неживому, змушеному жити?! Тобі пощастило, абатику…

– Але, страждаючи в тобі, вони очищаються?