Розділ «Книга третя Єресь катарів»

– Чи ти часом не злякався, сину мій? Нечистих боїшся? Мабуть, цвинтар у вас недобрий?

– Цвинтар як цвинтар, – образився гураль. – Усе як у всіх. А порядні люди вночі дома сидять і слив’янку смокчуть! Он із тобою скільки народу (схоже, перед очима в пастуха троїлося), без мене доведуть!

– Та ти хоч знаєш, хто перед тобою? – спитав котрийсь із ченців.

– Хто? – відразу зацікавився пастух. – Мати Божа?!

– Його превелебність єпископ Гембицький! – урочисто виголосив чернець. – Отож, не мели язиком, а веди, куди наказують!

– Ну, коли й справді його превелебність, тоді, звісно, – без особливого бажання погодився гураль. – Проведу. Тільки навіщо вам туди, ваша превелебносте? Ходімо ліпше, хильнемо по чарочці на славу Господові! У кума мого…

– Це вже мій клопіт – навіщо, – присадив пастуха єпископ. – А твоє діло вести мовчки, балакучий сину мій.

– Угу, – приречено кивнув пияка, але тут йому в голові майнула нова і, мабуть, дуже вдала, як на нього, думка.

– Я, звичайно, проведу, але ж у горлі в мене пересохло, ваша превелебносте. От монастирське винце, кажуть… усім винам вино! Непогано б скуштувати! А там – хоч на цвинтар, хоч відразу на той світ! У гарному товаристві не лячно…

– Грішно захоплюватися хмільним зіллям, сину мій, – строго завів єпископ. – Та й чи не зіб’єшся ти з дороги? Сам розумієш: вино глузливе, сикера буйна, а п’яна людина до худоби подібна!

– Худоби?! – щиро здивувався гураль. – То це ми з кумом… ач, скажеш таке – худоба! Не піду я нікуди! Прямо тут спати ляжу!

Торг тривав ще якийсь час, аж поки впертому пастухові видали нарешті одну завбачливо прихоплену з собою сулію – чернець-візник ніби передчував, що вино їм знадобиться.

Після чого всі четверо вирушили до табору князя Лентовського.

Час наближався до півночі, але в таборі все ще горіли вогнища, тож біля одного з них єпископ угледів знайому постать князя. Замислений Лентовський сидів, обхопивши руками гострі коліна й загорнувшись у вовняну накидку.

– Добрий вечір, ваша превелебносте, – промовив князь, не підводячи голови, але безпомилково визначивши, хто підійшов до багаття в таку пізню годину. – Що, і вам не спиться?

– Не спиться, сину мій. Обов’язок пастиря не велить мені сьогодні спати. А тому з’явився я до тебе зі смиренним проханням – чи не виділиш мені двох-трьох вірних людей для супроводу?

– Куди ж це ви зібралися глупої ночі, святий отче? – здивовано підвів брову Лентовський. – І хто може загрожувати вам, що ви просите супроводу? Звісно, я не проти, але…

– Та ось, вирішив до цвинтаря пройтися, глянути, що там діється. Коли все гаразд – помолюсь за душу покійного та й піду назад ну, а коли… Сам розумієш, сину мій. А провідників у тебе прошу, бо ж гори ці кишать розбійниками, які не мають належної поваги до смиренних слуг Божих; а ваших озброєних людей, найпевніше, постережуться.

– Отут ви маєте слушність, ваша превелебносте, – кивнув Лентовський і підвівся. – Зараз я покличу людей. Та й сам із вами пройдуся – бо щось не спиться. Не заперечуєте?

– Аж ніяк, сину мій, аж ніяк! – сплеснув руками провінціал і ледь помітно всміхнувся.