Розділ «Книга третя Єресь катарів»

Михал мовчки дивився на викрадача своєї дружини, а бачив чомусь Самуїлову хату, оцього ж таки пораненого гураля на печі й старого батька поруч. Видно, довго зважувався Самуїл-баца, перш ніж узявся навчати таємного злодійського ремесла сина свого побратима. Не приведи Господи, ще розпустить хлопець язика – не малий уже, не накажеш, як своїм приймакам на початку, почнуть люди зизувати, і прощай тоді спокійне життя!

Воєвода сів, легенько доркнувся до зап’ястку Мардули… Розбійник зараз був відкритий, незахищений, Михалек міг украсти в нього все що завгодно: пам’ять про науку Самуїла-баци або пам’ять про обставини смерті останнього, вишкребти до дна злість на нього, воєводу Райцежа, чи відтяти й віднести скибку знань про таємні схованки в місцевих лісах. Ось воно, бери – скільки влізе!

Михал посміхнувся, ледь скуйовдив сплячому Мардулі чуприну й пішов до дверей.

Услід воєводі з-під тремких вій пронизливо блиснув погляд розбійника.

Можливо, це було добре – те, що Михал не бачив цього погляду; як і те, що він не взявся нишпорити в душі людини, яку вважав безпомічною.

Шафлярський цвинтар розташовувався менше, як за півгодини ходьби від села. Якщо відразу од південної околиці взяти навскоси через хвилясте море папороті та дикого вівса, далі перетнути невеликий ґайок, що наче відбився від батька-лісу й тепер нерішуче завмер на незвичному місці, то за могутнім явором уже було на заячий скік – он воно, місце упокоєння шафлярців, які віддали душу Богові, а тіло – рідній землі Підгалля!

Ніякої їжі і питва Самуїлові приймаки з собою не взяли, хоч мама Баганта з усією материнською наполегливістю тикала їм у руки вузлики – на ситий шлунок погано думається, та й батько Самуїл образився б, якби діти його на його ж могилі в ніч на сороковини трапезувати почали! Проводжати їх ніхто не проводжав, навіть не визирнув у віконце, щоб хоч одним оком подивитися; розуміли шафлярці – ні до чого зайвий раз лізти в чуже горе, бгати цікаві пальці в живе, розверсте – воно й без того заходиться криком… От завтра й пом’янемо Самуїла-бацу, як у порядних людей узвичаєно, а в цю ніч нехай уже діти самі батька поминають!

Тільки худий монах-домініканець у рясі з каптуром одчинив віконниці, висунувся по пояс із вікна будинку Зновальських, щось буркнув собі під ніс і притьмом сховався – побіг доносити, хоч і ні про що тут було доносити; чи, може, просто не надав значення.

– Та пропади ж ти пропадом! – пробурмотав похмуро абат Ян, стьобнувши поглядом по віконцях, що так і зосталися відчинені. Більше не сказав ні слова.

Ішов собі й мовчав.

…Кажан-нетопир із колись перебитим крилом, яке потім погано зрослося, висів на гілці явора вниз головою та дивувався. Наставала його пора – правильна, нічна, коли дивляться не очима й живуть однією миттю – а тут людці якісь вештаються, хоч їм давно пора залізти у свої дерев’яні нори й спати або горланити пісень, зібравшись на лузі навколо багаття. Нетопир почеберяв кігтиками, шкірясті крила ляснули раз-другий – але ні, звірок залишився висіти, немов сухий лист, і тільки сумовито кліпнув круглими оченятами.

Місяць виглянув із-за кам’янистого плеча Криваня, пригадав золоті деньочки, чи то пак – нічки, коли він був молодий рогатий місяць, і тужливо замерехтів, обсипаючи жовтим пилком купку людей біля могильного горбка. Місяць не розумів, чому люди вибрали саме цей горбок, хоча довкіл на цвинтарі було доволі інших, точнісінько таких самих, але вирішив зайве не замислюватися над людськими примхами, уже й без того на обличчі плями!

Хіба що згадалося ні сіло ні впало крізь дрімоту: займався світанок; спливали останні місяцеві хвилини перед тим, як він мав піти геть; люди – здається, ті ж самі, тільки тепер їх було значно менше, – і вони з’юрмилися біля дощаної огорожі; і тумани, сизі тумани старого цвинтаря…

Північ наближалася, коли неподалік від тихого шафлярського цвинтаря зафоркав кінь, а слідом за ним зарипіли колеса – враз із тиші, немов із чужого неба, звалився тарантас.

Утім – навряд чи з неба це.

3

– З’явився… – пробурмотав абат, відвертаючись та дивлячись у фіолетове, кольору єпископської мантії, небо з великими діамантами зірок.

Дивитися на прибульця настоятелеві не хотілося – навіть для того, аби побачити, що голова гостя простоволоса: свій незмінний берет із півнячим пером той нервово бгав у кулаці.

– Хто це? – звернулася до брата здивована Тереза.

– Він. Марта, мабуть, розповідала… Півняче Перо.