Розділ «Книга третя Єресь катарів»

– Великий Здрайця?! – зойкнула Тереза, різко підхопилася і, ступнувши назустріч постаті прибульця, котрий виринув із темряви, неприязно поцікавилася:

– Що, по батькову душу приїхав, нечистий?

– Не мели язиком, – візниця з тарантаса зморено витер зібганим у кулаці беретом спітніле чоло, хоч ніч видалася аж ніяк не жаркою, тож упрівати було начебто ні з чого. – Відчепися. Не моя вона, душа батька вашого, хоч і шкода, але не моя. Не дотягтися…

– Тоді для чого ти тут? – не витримала Марта, притискаючи до себе Джоша, який ледь чутно заскавчав. – По нього?

Вона кивнула на пса.

– І не по нього, не бійся, – з прикрістю відмахнувся Великий Здрайця. – Хоч і варто було б… Хочете, розвеселю?! Не хочете? Ну тоді все одно розвеселю. Сам не знаю – навіщо я тут! Хіба що тебе побачити, злодієчко моя, – диявол сумовито посміхнувся, умощуючись поруч та вдаючи, ніби хоче обняти Марту за плечі.

Марта вже хотіла відсунутися, але чомусь цього не робила, тільки мерзлякувато скулилася.

Помовчали.

– Спасибі, – не до речі буркнув раптом Михал і затнувся, мовби присоромлений.

– Кому? – щиро здивувався Півняче Перо. – Кому ти дякуєш? Мені?!

– Тобі, – кивнув Михал. – За те, що і Марті, і мені допоміг тоді живими піти. От уже від кого не чекав допомоги… Але все одно – спасибі.

Явно розгублений Здрайця не здобувся на слово. Запала напружена пауза, під час якої абат Ян думав, що за простим «спасибі» криється «спаси, Боже», хоч, правда, більшість про це давно забула.

– І що ж ти збираєшся тепер робити? – знову першою не витримала Марта. – Адже я розумію… Ох, нічого я вже не розумію, тільки ж від тебе просто так не відчепишся! Що робитимеш, я тебе питаю?!

– Та не знаю я! – ледь не вигукнув диявол у вічі жінці, бризкаючи слиною. – Не знаю! Колись мені було зле – якби ти знала, злодієчко, як мені було зле!.. Неправильне це слово, немає таких слів у людській мові, це треба пережити самому! І зараз мені погано, але зараз мені саме погано, я вперше в житті відчуваю саме таке, вперше відчуваю правильність сказаного!.. Ну навіщо, якого чорта тебе занесло до Відня, злодієчко?!

Здавалося, Півняче Перо, забувшись, розмовляє сам із собою, але всі слухали його, затаївши подих – ніхто з п’ятьох не міг собі уявити ТАКОГО диявола! «Він що, каятись намірився? – здивувався абат Ян. – Господи, прости мене, грішного, – може, і для НЬОГО ще не все втрачено?!»

– …Колись я відчував ЦЕ кожною миттю свого існування, – вів далі Великий Здрайця. – Кожної миті – вічна мука, і я міг лише сподіватися, що колись зумію це припинити, зникнути, НЕ БУТИ – о, як же я хотів НЕ БУТИ!.. Так, я мучився завжди; а муки інших були такі дрібні та жалюгідні порівняно з моїми власними, що я просто не помічав їх, як не помічаєш мурашок під ногами! Але до зустрічі з тобою, злодієчко, до сторожки в лісі на околиці Відня, мені, принаймні, було все зрозуміло: ціною мук своїх і чужих я збирав викуп, що мав позбавити мене від проклятого існування! Я знав, що це буде нескоро, що доведеться витерпіти вічність, а потім ще одну вічність – але це буде! І до колишніх мук я вже почасти притерпівся, звик до них, як до неминучого; лише іноді, коли я відчував у собі руку Пекла повною мірою, мої страждання ставали нестерпними – але це тривало недовго… А тепер – тепер я відчуваю, як усе навколо руйнується, я вже ні в чому не впевнений – ні в сьогоднішнім рабстві, ні в завтрашній волі; я зазнав нових відчуттів, теж болісних, але… інших! Самотність зрослася зі мною, а це хтось віддирає її від мене, віддирає з м’ясом, із кров’ю, і мені весь час здається, ніби цей «хтось» – я сам! І це відтоді, як я зустрів тебе, моя злодієчко! Що ж ти зо мною зробила?! І що тепер робити мені?! Люди, скажіть – що робити нещасному дияволові?!

Півняче Перо похлинувся й замовк.

Люди, які зібралися на могилі Самуїла-баци, теж приголомшено мовчали – вони боялися підвести очі й подивитися на Великого Здрайцю.

– Думаю, я не все зрозумів із твоєї промови, – прорік нарешті абат Ян, – але душею відчуваю, що говорив ти щиро. Господи, прости мене, грішного, за те, що скажу зараз, – але якщо шлях порятунку відкритий для кожного, то це якраз і має означати «для кожного»?! Може, і в тебе є надія, про яку ти говорив, – надія спокутувати свої гріхи та врятуватися? Скажи, чи не можу я чимось допомогти тобі?

Отець настоятель відчував, що блюзнює, але слова самі зривалися з його вуст – мимо волі Яна.