Розділ «Книга третя Єресь катарів»

Чомусь таке схвалення його дій теж не приносило провінціалу задоволення.

– Киш, окаянні, – гримнув на шибеників лисий дід, котрий курив на колоді біля самих воріт. – Їхня святість Богу доповідає, що на землі та як, а ви дурники, репетуєте! Киш, кому сказано!

– Благослови тебе Господь, – Гембицький перехрестив діда хресним знаменням, пристав біля старого, непомітно скривився від їдкого диму. – Ти, сину мій, місцевий уродженець, як я розумію?

– Ні-і, – байдуже кинув «син» і глибоко затягся, ховаючись у сизій хмарі, що так і валувала. – Я, святий отче, під Остервою народився, недалеко, але не тут. А в Шафлярах давненько… Як на першій своїй одружився, так одразу й перебрався. Хата в них добра була, багата, не те що в мене, от і пішов у прийми. Ох і баба ж була, святий отче, першенька моя, ох і баба! Чисто Полуденниця! Раз, пам’ятаю, заблукали ми з нею аж на озера…

– Полуденниця? – лагідно посміхаючись, перепитав домініканець, а ченці на лаві заворушилися, немов зачули здобич. – Хто ж це така, сину мій?

– А Христова дочка, – нітрохи не спантеличився дід. – Та бачу, ти цього не відаєш, отче мій?

– Дочка?! – на мить сторопів Гембицький. – Яка дочка?!

– Молодшенька. Їх у нього багато, Боженька в цім ділі мастак: Веснянки, що по небу на блискавках літають, Зорниці, що росу кожного ранку сіють-висівають, потім Мавки, блудливиці лісові… Але Полуденниці найкращі, це я вам точно кажу, як на сповіді, святий отче!

– А… чим вони займаються, ті Полуденниці? – дідові теревені та його таке дивне розуміння Христової рідні збили єпископа з пуття. – Мабуть, ворожінням та лиходійством?

Останні слова здивували самого Гембицького. Було в них щось патріархальне, замшіле, аж ніяк не гідне князя церкви, який користається заслуженою повагою навіть у Римі, – таке питання личило скоріше тупому холопові, якби той казна-яким побитом начепив чернечу рясу, а проте з боязкою повагою слухає про поганські дурниці своїх предків.

– Де вже їм, сердешним, лиходійством займатися? – здивовано звів брови дід. – Ну ти, святий отче, й скажеш! Дочки Господа нашого, і раптом – лиходійниці! Чого вас тільки навчають у монастирях ваших?! Полуденниці святою справою займаються – розігрітих дівок у косовицю на траву кидають…

– Навіщо?

Дід довго хихикав, дрібненько здригаючись.

– Ох і пустун ти, отче, – нареготавшись, він погрозив єпископові кривим маслакуватим пальцем, – ох і пустун! Навіщо, питаєш? Ох і…

Не договоривши, дід знову зайшовся сміхом, ляскаючи себе по стегнах і трясучи лисою головою.

Трирічне хлоп’я придибало до діда й почало здиратися до нього на коліна.

– Онук? – запитав Гембицький, невдоволений, що взагалі встряв у розмову зі старим поганцем. Він не знав, як виплутатися. – Чи правнук?

– Правнук мій он де, – дід махнув рукою на здоровенного парубка, що слухав якісь розпорядження хазяїна будинку Зновальського. – А онук йому каже, щоб дах лагодити ліз, лобуряка…

Хазяїн Зновальський закінчив розмову з хлопцем, підійшов до діда й забрав од нього карапуза, не забувши поклонитися провінціалу.

– Зоська сказала – переодягти малого треба, – кинув Зновальський і пішов геть, примовляючи до дитини. – Ходімо, дядьку мій рідний, переодягнемося, будемо як люди…