Розділ «ДРУГА ЧАСТИНА В КРАЇНІ БЛАКИТНИХ ОРХІДЕЙ»

— Ну, беріть, не соромтеся — говорив дальше Ґрегем, втискаючи йому в руку цигаро. — Викурите по обіді — додав запалюючи собі цигаро.

Цей взяв цигаро у руку, оглянув його й киваючи головою з вдоволення, сховав його у пазуху свого жупана. Відтак заговорив щось до нас й показуючи руками на нас та на своє лице, пішов в лівий куток кімнати, де були двері у стіні.

— Що це він хоче? — спитав, в мене Геріксон.

— Не знаю — сказав я — ходімо за ним, побачимо.

Міжтим дворецький відчинив двері й рухом руки запросив

нас, щоб ми пішли за ним. За дверми була мала кімнатка, а в ній невеликий басейн з водою. Біля нього стояв столик з всілякими флякониками та коробками й висіла біла скатерть на вішалці.

— Ага, цеж купальня — кликнув Ґрегем — а він запрохує нас, щоб ми помились. — Добре, приятелю, розуміємо, розуміємо! — сказав він до дворецького. — Це просто розкіш викупатись по нашій одисеї! Ну, за те. братіку, дамо тобі й конячку покушати — долав він до дворецького. — Пожди тільки, як помиємо ці ваші марсіанські порохи!

Дворецький заговорив щось, показав рукою як спускати волу й кланяючись вийшов.

Ми не гаючись роздягнулись й почали купатись. Геріксон став нишпорити по столику й знайшов у одній коробці щось немовби плинне мило, що незвичайно відсвіжило наші знеможені тіла.

Скупавшися й витершися, повбиралися ми й перейшли у пашу кімнату.

— Коли б я знав був, що нас тут дожидає, то бувби без сумніву забрав візитний одяг зі собою, — сказав жартуючи Ґрегем. — Дож бо у брічссах[3] йти з візитою до господаря неї палати — додав він. — Дож чей же хтось мусить бути тут господарем!

— Нічого, мусить вибачити нам, ми-ж подорожні. Добре, що й так все ще держиться ціле па нас! — сказав сміючись Геріксон.

По купелі почували ми себе знаменито. Ми розглядалися по кімнаті, придивляючись до чудової мозаїки па стінах, коли відчинилися двері й в них вказався наш провідник старик. Побачивши нас одягнених вже й відсвіжених, всміхнувся й попрохав нас йти за собою. І знов повів нас коридором. Йшли ми так, поки не спинились проти великих, розкішно різьблених, дверей праворуч корпдора, що знов тихо розсунулись за дотиком нашого проводиря. Ми ввійшли у велику салю, якої стеля, вкрита різьбами, спиралася па струнких кольопнах, що двома рядами підпирали її. Широкі вікна вкриті були масивними запавісами, що пропускали небогато світла — тому у салі панував сутінок. Проти нас на степениці находився розкішний престіл, як це було колись у тронових салях східних імператорів, а проти нього півколесом дванадцять сідальних подушок, розставлених на килимі, що вкривав долівку. Із стелі звисав над серединою салі величезний павук-жирандоль, що мерехтів у сутінку тисячами маленьких перел чи кульок з якогось блискучого металю.

На тому троні-престолі сидів кремезний старик зі сивою бородою в блискучому жупані, спираючись головою на праву руку, а довкола нього на подушках одинадцять стариків у довгих темних одягах, таких, як в нашого проводиря. Дванадцята подушка була незанята — мабуть місце нашого старика. Була це, як ми опісля довідались, верховна рада старших, що кермувала долею цієї країни.

Все це огорнули ми одним поглядом, вступивши у салю. Якесь дивне почування огорнуло наші душі. Оце віч-у-віч стоїмо ми, представники тієї далекої землі, що її у днину голим оком не доглянеш, з представниками цього завороженого, іншого світа

— так далекого — так далекого від нашої землі…

Це не якийсь кошмарний сон, а дійсність, хоч все те здавалося таким неймовірним, таким фантастичним!…

Ми пройшли кілька кроків і спинилися на середині салі. Наш провідник підійшов до старика, сидячого на троні, й поклонившися йому, почав щось говорити. Говорючи, спинявся, вказуючи на нас рукою, то знов говорив дальше, а його дзвінкі, співучі слова падали у тишину салі й губилися по кутках. Я вслухувався у ту мову й хоч говорив я кількома мовами, а чув їх богато, вештаючись в свойому житті по світу, так неподібна була вона до ніякої, знаної мені. Ще найбільше нагадували мені її звуки старогрецькі рапсоди Іліяди, які колись перед літами виучував я в каледжі, та староєврейські псальми, які колись чув я в жидівській святині в Тель Авів, коли то під час моєї пошлюбної подорожі оглядав я Палестину.

Та було в тій мові щось, що мимо незрозумілих слів, чужих для вуха й дивних, говорило до душі такою простою, зрозумілою мовою, яка доторкалася тих незримих струн, що окриваються в глибині людської душі, тією мовою, що однакова для всіх рас і народів у кожному підсонні, у кожному закутку світа. А озивається ота мова тоді, коли душу людини сповняє великий біль або велика радість.

Або одно й друге разом.