Розділ «ПЕРША ЧАСТИНА»

А коли вмовкла музика і танок скінчився, коли з останнім поклоном Марічка і її подруги сходили з арени, амфітеатр аж здрігнувся від бурі оплесків розхвильованої юрби.

Степан і собі плескав в долоні. Більш механічно, як свідомо виходили в його ті оплески, хоч силкувався зібрати свої думки, щоб з’ясувати собі цілу оту картину, яка перед хвилиною майнула перед його очима.

Знав, що має відтак її змалювати словами в завтрішних «Вістях». Був схвильований. Стільки вражінь в так короткому часі. Напів несвідомо відчував, що отих кілька хвилин проведених в «Аркадії» дасть йому матеріялу на який тиждень, щоб заповнити ними вічно ненаситні стовпці газети.

Та в мить нагадав:

— Святошин!

Щось більшого гряде, що закриє собою і отой танок небуденний і все те, що нести-ме з собою щоденне життя.

Глянув на годинник.

Доходила опівніч. Почував, що не могти-ме довше сидіти, у цирку, тому піднявся й тихо вийшов з льожі, не звертаючи уваги на клоунів, які саме виконували на арені пародію Маріччиного танку, викликуючи сальви сміху серед глядачів. Першим стрічним виходом покинув «Аркадію» і вийшов на вулицю.

— Було душно й парно, збиралося на дощ.

Пройшовши кільканадцять кроків Сіміренковим бульваром завернув біля музею Терещенка в бічні вулички, бажаючи пройтися трохи пішки, щоб вспокоїти розбурхані до краю нерви V-заки — дійде до дому.

Голова ходила ходором, як по здоровій випивці, думок годі було зібрати. Але почував, що завтрішний й слідуючі по ньому дні будуть горячі для нього. Ще й які!

І в мить усвідомив собі, що і «Аркадія» і Марічка і її танок бліднуть, розвіваються мов мла:, у небуття кануть проти цього величнього, грандіозного, що гряде…

Що там Марічка! Химерний сон, що на мент приснився і нема вже його.

Так, так! Він напише звідомлення з її виступу, ще й як напише! Це-ж обов’язково! Тай кінець! Знав, що вичеркне її з памяти, як вичеркував тисячі отих епізодів, що їх несло йому життя на стрічу хоч спинявся біля, їх і утревалював чорними стрічками на білому папері. Та це, що несуть йому прийдешні дні, це не химерний танок, це подія, яка нестертими словами запишеться на скрижалях вічности…

А про Марічку напише. Безумовно. Сьогодні ще. І стільки.

І знав, що ще сьогодні, заки положиться спати мусить бодай приготовити матеріяли до написання цілої низки статей про те все, що торкалося Марса, «Queen of Virgini’ї» та її пасажирів. Треба випередити всіх, заскочити такою масою задрукованого слова, щоби він став першим, щоб він став тим джерелом, з якого черпатимуть інші.

Знав це!

А в ухах гомоніла ще мельорія гуцульської музики, в уяві миготіли пестрі картини гуцульського танку.

По дорозі мусить зайти ще в редакцію. Там напише звідомлення з виступу Марічки, що піде в ранішнє число, перегляне вечірні газети, — а там можна буде й про спочинок подумати.

Де дальше вспокоювався поволі й коли на перехресті біля Зелених казармів, в яких стояли гарматники Чорноморці, стрінув проїзжаюче авто, спинив його, й із словами: