Розділ «ПЕРША ЧАСТИНА»

А раз таки на підпитку старий Загорянський заложився, що заангажує до свого цирку уелзського принца і заставить його танцювати аркана із чотирма тресованими шимпансами.

І хто зна чи не був би сповнив своєї обіцянки, бо для Загорянського ніщо не було неможливе, якби не міністерство закордонних справ, яке вмішалося в це діло приневолюючи його понехаги свій фантастичний намір.

І оце в тому то цирку виступала славнозвісна танечниця Марічка Калиниченко із своєю трупою танцюристок, а сьогодні саме був її перший виступ. Тисячі пар очей розбавлених глядачів немов заворожені першими тонами музики впялилися в арену, що вкрита була гейби пестрим квітчастим килимом карпатської полонини — танцюристками зодягненими в гуцульський стрій.

А по середині їх Марічка.

Струнка з палкими очима, що іскрилися на смаглявому личку, з причіскою, яку колись не раз віками носили українські княгині, огортала своїм поглядом цілий амфітеатр.

Здавалася тією завороженою княжною з казки, що оце в товаристві подруг-бояринь злинула з заклятого в скелях Чорногори терему тут на арену київського цирку. Стояла гордо посеред своїх подруг (танечниць), які з захопленням вдивлялися в свою князівну, що вела, їх у світ на підбій людських сердець та людських душ. Такою мусіла бути, колись перед віками ота Настаська Чагрова, що вспіла заволодіти чаром очей своїх карих серцем княжича Ярослава, якого народ ізза мудрости великої Осмомислом звав.

Ще мент і зачнеться танок.

А музика грала.

І неслися тони то сумні й протяжні то знов безжурні повні веселости безумної й немов буря: ота, що то зривається часом з карпатських верхів й нестримно несеться на доли, ринули у широкий амфітеатр Аркадії. І зойкнули часом плачем, що в звукахлрембіти квилить й у флоярі заниває, а в шаленому «данці» буйному й безтямному, що не має стриму кінець находить.

То знов каскадою сміху розсипалися, того сміху яким дівчата легінчика на музиках карають за те, що дутка білого у цимбали веречи не хоче, щоб «данець» йшов дальше, того сміху щиро сердешного в якому «вівкання» леґінчиків вчувається, що голосним гомоном відбите о груні стихає поволі по зарінках.

Почався танок.

Той танок, що гуцульським «плєсаниєм» починався й в хороводи переходив, що їх перед віками у свято купала Маріччині предки виводили, той танок, що його Марічка в своїй уяві створила вслухуючись в шум карпатського бору та Черемошових хвиль, ще тоді давно, коли за квітками вганяла по царинках, ще тоді коли нені очі її сокотили.

Той танок, в якому вчувалося недомовлену мову карпатського бору і клекіт джуркал і цю тайну одвічну, що її зберігає душа гуцульського племени.

Той танок з яким перейшла всі майже столичні городи світу, що дав їй славу і імя першої танечниці і гроші — богато, богато грошей….

їй Марічці!….

Ах! — це-ж було вже в тих часах коли не треба було здобувати собі імени вбираючись у чужі шори!

Коли то Ничипір Батіг, якого Господь поблагословив соловейковим горлом, до кінця свого життя зоставався Ничипором Батогом, хоч лунав його голос в мілянській Ля Скалі й нюйоркському Метрополітен-гузі!…. Коли то втратив свою актуальність популярний колись рефрен:

«Тепер Урхан я не Іван»…

Танцювала Марічка.

Аз нею всі її подруги. Амфітеатр мовчав, як заклятий. Тією мовчанкою святою, що в храмах завітніх царює, що віддихом зайвим лякається сполохати той настрій, що огорнув собою усіх.