Розділ «ПЕРША ЧАСТИНА»

— Якіж бо ви? — почав дальше своїм піднесеним голосом вуличний політик. Я-ж сам вчора на власні очі бачив, як перед гетьманським теремом стояв екіпаж з гербовим тризубом на дверцятах. Більш години стояв! Що це воно, думаю? Це-ж як даром собі так стоїть. А ось і навинувся під руку один із гетьманського двору, в такій лівреї блискучій, бач гетьманським гаражем мабуть завідує чи урядовцем для особливих доручень із постачання буде — так я і до його:

Що воно, дядьку, кажу, за парсуна така у нашого Ясновельможного?

А це, каже, голова ради міністрів, Гречанівський. На авдієнції, значить, у пана гетьмана. От що воно! Не даром до Ясновельможного заїхав. Звісно до господаря же. Прощатися приїхав. Ну й бач димісія по мойому! Ні? Кажу вам, що це воно так а не інакше! Побачите, що моя правда!

— Добродії, геть з пішохода — перебив цю голосну дискусію городськиїй вартовий. — Чого спинюєте рух прохожих?

Дискутанти замовкали, посувалися декілька кроків та знов приставали в дожиданні.

Дещо подальше, біля ювілєрського магазину Овраменка й Калужинського нова громадка цікавих обступила якогось

купчика з вигляду В широкому брилі, що зсунувся йому геть аж на потилицю. Прижмуривши праве око й зробивши таємничий вид, він говорив напів притишеним голосом.

— Тс! — Я знаю!… Учора було засідання верховної ради, яке протягалося геть поза північ.

Бурхливе засідання.

Обмірковувалася інтерпеляція лемківського депутата Лабаша в справі пряшівських солянок. Ніщо інше тільки це.

— Цебто що? — відізвався хтось із слухачів.

— Треба слідкувати за політикою то знали б наперед що, де й коли станеться, от що! — відповів самопевно купчик в брилі. Ось, бачите, чорноморський соляний трест хоче узяти сіль по всій Україні в монополію. А Галичани, бач, ні та й ні! О! Це завзятий народ! Мало до бешкету не прийшло на тому засіданні. Побачите, що на мою стане! Побачите!

Але й тут городська варта перепинила дебати посуваючи на кілька кроків вперед вуличніх політиків.

Де дальше юрба так зросла, що городські автобуси, що обслуговували цю частину города, мусіли обминати Володимирську не могучи протиснутися крізь ряди цікавих. Спинялися й приставали урядовці, що поспішали у свої установи, робітники прямуючі до своїх станків, школярі й студенти, спинялися куховарки, що спішили на базар.

А години минали за годинами.

Було десять хвилин до дев'ятої, коли відчинилася у теремі велика, бічна брама й з неї почали висовуватись вантажні авта, що звичайно розвозили тричі в день «Київські Вісти» по усіх сторонах города. На кожному із них їхало кільканадцять рознощиків, що розпродували Газету кожен у свойому районі.

Якось мимовільно розступилася юрба, пропускаючи вузенькою стежиною важкі вози.

А коли прокотилося їх десять й зникло кінець Володимирської в бічних вуличках, із брами виїхало одинадцяте авто й проїхавши кільканадцять кроків і спинилося по середині Володимирської стиснене з усіх боків юрбою.

Стоючи на ньому, рознощики, з високо піднятими в гору, ще мокрими від друкарської фарби надрукованими листками газети, почали вигукувати своїм звичаєм:

— Надзвичайне видання «Київських Вістей»! Епохальна подія! Тільки пять шагів! На-а-адзвичайне вида-ання!