Розділ «Вибрані твори»

І знов сумні картини мерехтять Шамотнявому у військових спогадах.

Онде кіннота зайняла селянську череду, жене навскач нагаями, шаблями, пиками корови, телята, коні, вівці, свині... Курява, рев, іржання, вереск, крик... Несеться загін вулицею, як дика орда, не дає худобі вскочити в знайомі ворота, в рідний завулок. Коло воріт, за плотами ридають жінки, ламають руки, деруть на собі волосся. Єдина корова — і ту забрали, угнали. Пара овечок — і тих не бачити. Єдина — поганенька конячка — і тої не буде. Пропало мізерне господарство, пішла намарно багаторічна тяжка праця, загорьований статок...

Шамотнявий знов глибоко зідхає і мало не вголос проказує собі:

— Ех, війна! бодай той пропав, хто її вигадав. От ізнов женуть... Пощо? Так само людську працю плюндрувати, нівечити? Заради кого та чого?

Чує собачий гавкіт і смутними очима знов озирається навкруги.

На сугорбі сіріє самітний латвійський двір, як у нас хутір чи виселок. Огорож немає — бо ж немає й сусідів, нема чого й нема від кого відгороджуватися. В напівкам'яному будинкові живе в одній половині похмура латвійська сім'я, в другій, через сіни — худоба. Добра вона тут, тая латвійська худоба, вдосталь дає молока, сиру, масла. Головні це харчі місцеві. Ще й на вивіз хватає... Не дурно і в нас, як молочарня ім'я прибирає, так — ризька... На скільканадцять кроків від житла — рига, замість нашої клуні. Увійдеш — здивуєшся: хата — не хата, комора — не комора, хто й зна що. Мало не чверть тої риги посіла величезна кам'яна піч, як у пекарні. Навкруги по стінах у скілька поверхів настелені широкі дощаті полиці, чорні від диму та сажі. Кладуть на ті полиці ріденькі, низькорослі ячменеві снопи і сушать, розтопивши димну піч. Чорне, підгоріле, гірке зерно. Чорний, несмачний хліб, з остюками, з пригаром. Крім ячменю, майже нічого й не росте з хлібів у цій бідній болотяній країні, та й із тим мороки хто й зна скільки. Не відразу-бо він дійде до тої чорної риги.

Он Величко здивовано поглядає на убогу латвійську нивку, що простяглася по схилу одної сопки геть униз до болотища. Вся вона повтикана шерегами якихось розкоряк — соснові або ялинові тички з оббіленими гіллячками. Зрісши в копальнях, Величко не дуже тямив у сільському господарстві.

— І що воно ото посадили сухостій якийсь? Не прийнялось, чи що?

Шамотнявий посміхається, уважно придивляється до тичок і догадується, бачучи на них де-не-де рештки соломи:

— Це в них, либонь, за наші копиці. Снопи розвішують, сушать, щоб на землі не погнили від дощів та туманів. У Галичині сіно теж під оборогами держать. Ох і тяжка праця, а тут, видимо, ще тяжча...

Величко ще придивляється до лапатих тичок і знаходить порівняння:

— Як у нас баби коло хати горщики чіпляють на отакі розкоряки.

— Еге, горщики... А чи скоро вже обід даватимуть? Тільки невже знов ота паскудна сочевиця?

— А то що іще? Киселя схотів? Чи пшоняної з молоком?

Почувши за сочевицю, вся чота загомоніла. Впіклася та сочевиця всім по саме нікуди.

— Та хіба ж можна ту погань щодня і вранці, і в обід ще й на вечерю?

— Посходимо всі кров'ю з бігунки.

— Тривкого ж у ній нічого немає. Самі лушпайки якісь.

— От, їй-право, колись поперекидаємо кухні, як сибірський полк на тім тижні.

— Ну, то й попадеш у дисциплінарний батальйон, а хто підбурює — під розстріл.