Розділ «Вибрані твори»

— Та й живуть якось по-вовчому. От скільки йдемо, села не видно. Дика сторона.

І справді: за балачками проходила колона сопку за сопкою, минала болотище за болотищем, ліс за лісом, і все та сама картина, сувора, непривітна.

Болото, сугорб. Сугорб, болото. Де-не-де самотіє латвійський двір — який воно й двір, як огорожі немає? Стоїть одинока приземкувата сіра будівля, дивиться тьмяними віконцями на сіро-зелене болото, на сіро-голубе, холодне, непривітне небо — і на душі стає сіро, зимно, дріжливо.

Але ось доріжка, що в'язала окремі порозкидані там і там двори, вивела на великий шлях — шосе. Це не наші десятисажневі шляхи з глибокими покрученими коліями, що ними ще цариця Катерина гостювати їздила по магнатських маєтках. Поряд із дичавиною вправо і вліво, з тими убогими садибами на пустельних сопках із трясовинними болотами та хащами — справжнє європейське шосе, добре втрамбоване дрібним грузом, з акуратними канавками обабіч, тягнеться просто і рівно від одного поміщицького маєтку до другого, третього, десь у далечінь, мабуть, до великого міста. Це — панський, баронський шлях, а справа і зліва в нього, як у велику ріку маленькі припливи, вливаються вузенькі доріжки з невидних, закинутих обабіч серед лісів та боліт селянських дворів. Цими доріжками везуть на панські економії латвійці своє збіжжя, картоплю, молоко, сир, масло, женуть худобу — віддавати за оренду баронові. Не їхня бо земля навкруги — усе панська, усі вони — лише орендарі з ласки панської. Схоче — дасть землі, схоче — й не дасть. Тоді бери сакви й тікай хоч до Америки. І поза межами Латвії чи не більше вже стало латвійців, як на самій їх невеликій батьківщині...

Аж ось бовваніє на перехресті шосе з другим такимо ж чистеньким і рівним якась червоноцегельна будівля на сірому кам'яному фундаменті. Будинок на два поверхи, без тину, без двору, без ніяких надвірніх будівель. Ні садку, ні городу.

Тільки конов'язь коло дверей. Це — сільський центр або волость. У нижньому поверсі по один бік школа, по другий — сільська управа. На горі — кватирі вчителя, старшини, писаря та велика заля. У ній збирається схід, а по суботах та заля — сільський клюб. Торохтять надвечір звідусіль тачанки, вози, двоколесні «біди» та бігунці. Ідуть старі латвійці та латвійки з молодими дочками-невістами, синами-женихами. Везуть скрипки, флейти, клярнети, баси, бубони. Нема двору, де б не було члена сільського музичного товариства, якогось музичного струменту. Приїхали — і закрутивсь, завихривсь сільський баль. Батьки на лавах попідстінню грають, милуються з молоді, а вона, жива та весела, знайомиться, женихається, танцює польки, вальса, кадрилі. Тут паруються латвійці, множать свої двори, тут обмірковують свої громадські справи.

Сюди ж ранками торопко біжить вузенькими тропками та по шосе звідусіль латвійська дітвора, вимірюючи в батьківських черевиках та мамчиній хустці іноді добрий десяток кілометрів удень. Та зате немає жадного неписьменного в цій країні, нема дому, де б не було хоч невеличкої полички або й шафочки для книжок.

Щоправда, між ними здебільшого виблискують шкіряними обкладинками з золотими літерами псалтирі, біблії та євангелії. Пастори не забувають «просвіщати» свою паству, хоч ці пастори, не в примір нашим попам, і справді де в чому її просвіщають. Вони здебільшого добре обізнані в сільськогосподарській літературі, стежать за новинами, і до них охоче йде латвійський селянин радитися в цих справах. Знаються пастори і в справах судових, а пасторихи, бува, й на медичних. Поважають їх за це люди, хоч і тяжить духівництво тут, як і скрізь, до дукачів, місцевих багатирів та корчмарів.

А от коло того ж перехрестя — знає, де посісти — і обійстя корчмареве. Така ж довга сіро-жовта кам'яниця: на один бік сама корчма, на другий — стайня. Перед дверима довга конов'язь і криниця з коловоротом та довбаним коритом.

Зараз до конов'язі прив'язано з десяток покульбачених коней. Давно вже, видимо, стоять — аж вибої повибивали і гризуть нетерпляче сухе дерево. Це — полкові квартир'єри.

Колона жвавішає і набавляє ходи, як коні, зачувши домівку, форкають і без батога вже тягнуть деренчливого воза.

Тільки де ж тут умістити дві тисячі люду? Це ж не просторе українське село, де в солом'яних хатках, повітках та клунях сховається ціла дивізія.

Сумніви розвіюють квартир'єри.

— Тут штаб полку. Коло школи — обоз. А ви — за ними, по дворах навкруги, отам за сопками. Вдень чути — гуркотіло. Позиція тридцять верст звідси.

Похмурий вечір спадав на землю. В сідуватому тумані щезали одна по одній групи салдат, розтікаючись по вузеньких стежках десь по невидимих, розкиданих, як звірячі барлоги серед лісів і боліт, латвійських дворах. За ними гуркотіли залізні кухні з остогидлою сочевицею.

1928

Острів Драйкройцен

(Латвійська леґенда)[219]

то зна коли це було: нашим дідам їхні діди переповідали. Жив тут вельможний лицар барон Оскар на прізвище Кріпка Рука. Десь замолоду ходив він війною по різних краях і здобув собі великі багатства. Носив він завжди золоту кольчугу, а на грудях вигаптований шовком був його лицарський герб: на червоному полі три чорні смуги. Як посилав кому листа — теж завинував папір у шовкову бинду червону з трьома чорними смугами. І хто одержував того листа, тремтів і вжахався, бо не писав інакше барон, як: «Або скорися мені й плати щорічно велику данину, або попелом розвію увесь маєток твій, заполоню всіх підданців, а самого віддам на вечерю ведмедям».

На березі Двини збудував собі барон Оскар Кріпка Рука непідступний замок. Високими мурами оточений він був, а ще перед мурами глибокі та широкі рови з водою. На мурах бочки з смолою. Наважився був один граф зломити силу баронову. Зібрав багато війська, усіх тих, кого пограбував був барон, усіх тих, хто заздрив на його багатство, і обложив замок. Стоять облогою місяць, другий, п'ятий. Цілий рік уже стоять, нічого вдіяти не можуть. До мурів не підступитися. Та й не думали вони спочатку й лізти до них. Міркували собі: не стане в замку їжі, подохне баронове військо з голоду або мусітиме відчинити браму та йти битися на чистому. А тоді вже на кожного баронового вояка десять графових буде. Та не знав старий граф, що з замку таємний хід під землею та попід дном Двиновим на острів проти замку покопав був колись хитрий барон, величезними каміняками виложив, вимурував. Тим ходом, якщо довелося б погано, втік би барон непомітно для ворогів.