Розділ «Вибрані твори»

У поході[216]

(З військового щоденника 1916-17 рр.)

евесела, непривітна латвійська сторона. Вся її сіро-бура земля взялася похилими піщаними сугорбами, наче приземкуваті копиці розкидані десь на луках рясно, рясно. Салдати, що побували за японської війни в Манджурії, звуть їх сопками. Вони густо поросли невисоким сосновим лісом, розкорячкуватими сірими кущами, іноді білою березою. Поміж сопками, у звивистих долинах, розляглись порослі червонуватим чагарником болотища або холодно-крицеві озера. Над ними вічно коливаються випари, сідуватий туман. Сиві пасма його вечорами та ранками чіпляються за верхів'я дерев, і стоять ліси тоді окутані мрякою, наче в бавовні. А на блідому північному небі такі ж бавовняні клуби незчисленних хмар. Рідко коли прозирне крізь них стомлений, ледве теплий сонячний промінь і знов сховається за дрімотними повіками сірого дня.

По схилах «сопок» гадючиться вузенька доріжка. Зараз вона вся ворушиться від незвичайного натовпу людей. Ідуть вони по чотири у ряд, одягнені в бурі шинелі, і співають незнайомої тут пісні про якусь молоду вдову, що на лихо собі

о-о-фіцера любила,

лю-убила, любила,

чубарики, чубчики —

лю-би-ла!

У першому шерезі важко ступає незграбними чобітьми правофланговий — цибатий, довгорукий і довгошиїй уже літній салдат Шамотнявий. Його звислі плечі відтягає назад тісно напханий речевий мішок. Груди давить перечеплений навкоси патронташ із набоями. Навхрест із ним, через друге плече, скатана брезентова палатка. На ремінчатому пасі теліпається з одного боку залізна шанцева лопатка, з другого — боклажок, а спереду відтягають пас і давлять живіт іще дві шкуратяні коробки з набоями. Всього на два пуди ваги, як на в'ючному ослюкові. Притримуючи однією рукою гвинтівку, другою Шамотнявий звичним вимахом доносить її до паса, а потім далеко відкидає вбік і назад. Із пересохлого горла хрипливо виривається давно завчений приспів:

чубарики, чубчики,

лю-би-ла!

Монотонна пісня глухо звучить у сирому, пронизуватому повітрі, не відгукується луною в туманом повитих болотяних чагарниках.

— Веселіше, хлопці, веселіше!— підбадьорює свою чоту[217] високий чотар[218] Величко. — Шамотнявий, ногу! Дай ногу, кажу!

Шамотнявий, як старий кінь під батогом, трішки здригує і намагається твердіше ступати по дорожній багнюці — «дає ногу».

Вся чота за ним теж натискає на підошви, бризкає грязюкою на сусідів, чвякає чобітьми в холодних калюжах.

— Чого йому заманулось болото розхлюпувать? — чує Шамотнявий притишений злісно-шипливий голос сусіди, молодого ще салдата Борзяка. — Начальство бачить, чи що, пес брехливий?

— Не розтабарювать у строю, ти, кислоокий! Маєш наряд на діжурство поза чергою.

Безвусе червонясте обличчя Борзяка закліпало білявими віями і скривилося в презирливу посмішку.

— Чого смієшся, сукин син? Бери два наряди!

Борзяк не встиг зміркувати, за що йому така кара, як над військовою колоною розляглася гучна команда: