Розділ «Вибрані твори»

Я спинивсь, і в голову молотком ударило:

«А справді, що ж це я наробив? До проститутки повіявсь хтозна-чого, маючи молоду жінку. А вона ж дитини від мене чекає. Яка підлість, підлість яка невимовна!»

Сором невидними спочатку струменями залив жили десь у грудях, млосними хвилями вибивсь назверх і приском обсипав обличчя, шию, вуха, повіки... Не людина я — звірюка, що ладна задовольнити лише свої пристрасті, почуття спорзні, тваринячі... Там-бо хора дружина ніжно схилилась над сорочечками нашої майбутньої дитини, а я, користуючись з її немочі, вештаюсь на вулиці з повіями, культурна, інтелігентна істота! О-ох, сором! Замало того — переказую свій огидний учинок цій скотинячій юрбі, розписую тут свої капості, вихваляюсь...

Мов розпаленими голками, пекло, кололо, штрикало нещадне почуття сорому. Ладен був провалитися крізь землю, сховатись від самого себе, від цього жалкого, пекучого болю. Ледве досидів кінця вечірки, нашвидку розвітавсь, з огидою соваючи приятелям свою руку, ніби вимащену якимсь глейким мулом, спітнілу й холодну, й побрів, самітний, додому сірими передранковими вулицями.

Світанковий холодок змушував засовувати руки в кишені, але я зараз-таки висмикував їх звідти, почувши дотик до власного тіла. Воно здавалось забрудненим, гнилим, смердючим. Увесь я смердів, ішов, немов вимащений болотом, липкою мерзотою.

«Ну, як тепер прийду додому, подивлюся в очі дружині, як насмілюсь її поцілувати? Ну ж бо справді хороба. Знівечу жінку, загине немовля... Спаскудив усе життя, о-о-о!.. Що зробив, ой, що я зробив?»

Ненароком спинивсь коло поручнів мосту. Вірте мені — ще трошки, і в моєму роз'ятреному мізку зародилася б думка про самогубство, так опанував мене цей безжальний, нестерпний сором, так гостропекуче було почуття каяття, щирого, всепожерного каяття.

Я прихиливсь гарячою головою до залізного ліхтаревого стовпа і ще раз перепитав себе:

«Ну, як це могло скоїтися, що я забув свою гідність, загубив усяке сумління? Образив дружину, свою любов до неї, образив самого себе, переповідаючи цю мерзоту. Ну, як це скоїлось?»

І тут схаменувсь. Що, власне, трапилось? Оповів, хтозна-чого, з п'яного розуму, з дурної хвальковитости своїм приятелям щойно вигадану сороміцьку пригоду. Так. І вулична зустріч, і відвідини проститутки, і мої «геройства» — все це вигадане. Нічого цього не було. Якщо згрішив я, так тільки словом та помислом, — і сам тому повірив. Мов наврочило, тьху на нього!

Плюнув не знать на що, щоб збавитися прикрого почуття, й рішуче покрокував додому.

Ніби полегшало. Але ж тільки ніби полегшало. Почуття сорому не кидало мене й тоді, коли я обережно відмикав двері і коли з винуватим обличчям шкідливої тварини стояв перед дружиною і виправдувавсь за пізній — чи пак, «ранній» — прихід, і навіть другого дня, коли знов довелося переповідати, де гостював, хто саме був у компанії, чи весело там було... Здавалося, що не все я переказую, брешу й таюся з гидким учинком, що справді ніби я був його вчинив. Не міг просто дивитися в очі, соромивсь, червонів, кляв себе — і ще більш червонів, дійсно викликаючи жінчині підозріння, думки про щось приховане, нечисте, таємне. І таки ж воно було, це приховане, я не міг його викрити. Сумління мучило так, ніби все вигадане було в дійсності, ніби я таки зрадив дружину так брутально, безглуздо, так дико й непотрібно.

І, може, тому, що я тоді ж таки не випорожнив свою душу, не полегшив її щирим признанням, гостре почуття сорому живе в мені й досі, катує нещадно при кожній новій згадці про свою мерзотну поведінку того паскудного вечора... Багато років, багато вже років... Пам'ятаю кожне слово, кожний рух, чую кожний вибух огидного реготу — і приглушую лише тоді, коли можу, отак, як зараз, комусь покаятися, висікти себе прилюдно, заплямувати ганьбою.

Але ж не кожний вислухає так уважно, як ви, не кожний зрозуміє мене. Адже це не донкіхотство, не чесність з собою, не хороблива інтелігентщина. Правда? Ви ставитесь до цього серйозно?

Мій сусіда допитливим зором журних очей заглядав пильно в моє обличчя, сховане в вечерових сутінках. Шибки вже не відсвічували зоряними фарбами, за ними синіла тьмяна мла. Його постать була трошки схилена, ніби він чекав несподіваного удара й напружено-суворо дожидав моєї відповіді.

— О, так! Я ставлюсь до цього цілком серйозно, — поспішив заспокоїти я сусіду. — Злочинна думка теж є гріх. Адже справа найголовніша в тім, що вважати за злочин і чого, власне, соромитися. Хіба не знаємо прикладів, що можна соромитися і того, — чому не вчинив злочину. Хочете, я вам і про це дам дещо прочитати? З Мопассана? Га?

Сусіда недовірливо, з-під високого лоба, поскородженого передчасними зморшками, глянув на мене: чи не переводжу я навмисне тему на щось інше, — одвів стомлений погляд журних очей, зідхнув, обережно поклав книгу, що стала приводом для нашої розмови, і ще раз роздумливо мовив:

— А все-таки, як мало книг, що думають...

Я нічого не відповів, бо тоді ж таки вирішив, не довго думаючи і не соромлячись, описати нашу розмову.

16/ХII 1928 р.