Розділ «Вибрані твори»

Ані пострілу, ані найменшого стуку. Якась німа урочистість, піднесена напруженість. Тільки з ясного, безхмарного неба ллються невпинним потоком рівні сліпучі промені й дзеркалять осяйну поверхню землі. Боляче очам. Наче хвилює щось у голові, миготять після ясно-білого снігу контрастні чорні тіні.

Раптом Остюк схопив ротного за руку:

— Дивіться, повзе!

Йому здалося, ніби чорна загородка рогаток через Двину тихо посунулась, її рівна лінія де-не-де викривилась.

Ротний і собі заплющив на мить очі, гадаючи, що йому крутиться в голові, мерехтить від сліпучого сяйва.

Ту ж мить чудні постріли розірвали урочисту тишу. Різкі, дзвінкі, як удари в металеву дошку, і без знайомого свисту гарматня[227] над головою. Тільки гул якийсь пішов від ріки і луною відбився в берегах.

Лінії рогаток справді взялися дугами, химерними звивами і тихо сунули вниз. Повздовжна лінія коло берега розірвалася, і в ній ширилися де-не-де проходи. Щілини в кригах котрі щезли, котрі простяглись чорними пасмугами вздовж і впоперек рівної поверхні ріки. З'явилися нові в досі незайманих місцях.

— Що це? Криголом? Повінь? Звідки, чому? Ще ж рано, мороз, зима...

Думки метелицею звихрились, та, випереджаючи їх, стихійна сила робила своє діло. Нові постріли, хряск, гул, скрипливі удари — і вже криги лізуть тяжкими пластами одна на одну, ламаючи свої краї, лишаючи ззаду темні провалля. Льодові страховища множаться, дрібнішають і все з більшою люттю кидаються на спини сусідів. Їх підганяють, гурмою натискаючи ззаду, нові й нові уламки крижаної броні, ставлять на дибки, знов кидають долі, штовхають, сердито гуркочуть, тріщать, риплять лунким рипом. Ріка ворушилася скрізь, скільки ока. Облямована білими рямцями непорушних берегів, вона стала тепер синьо-сірою, мінливою масою, що з непереможною силою стягає з себе навісну крижану шкаралущу. Та не видно кінця цій шкаралущі. Вже проповзли повз Драйкройцен чорними гадюками загорожі рогаток, вже заховались десь далеко за заворотом, а зверху нескінченною чередою без кінця суне крижана тріскотлива гурма, все вскорюючи свій рух, все дрібнішаючи, перемелюючи сама себе в тісних обіймах шаленої боротьби.

Офіцери стояли зачаровані дикою силою могутньої стихії. З сусідньої землянки вискочила купка салдатів, збуджених гуркотом криголому, і теж в остовпінню спинилась на березі.

З німецьких закопів почулись голосні вигуки, їм відповідало радісне гура з російського боку. Повідь звільняла салдатів від тяжкої сторожівки, напруженого очікування на взаємні напади. Забувши про небезпеку, вони висовувались із закопів, дивились через бруствери на шалений біг двинових крижин.

— Яка краса! — захоплено мовив ротний.

Але раптом Остюк удруге нервово сіпнув його за руку і тривожно скрикнув:

— Вода! Ротний, вода!

Ніби натискаючи на ріку своєю величезною, незміренно-тяжкою масою, крижаний потік видушував коло берега темну воду, і вона тремтливими язиками лизала засніжені схили, оголюючи чорну землю, ковтаючи сніг.

«Справді, заллє заколи, котрі на низькому», — мельконуло в ротного, і він наказав вістовим:

— Усіх командирів негайно до мене.

Та не встигли вістові виконати доручення, як коло землянки з'явився захеканий, з вибалушеними від жаху очима Борзяк, лементуючи:

— Вода, в передньому закопі вода!

— Перейти в другу лінію, до середини острова, де вище, — командував ротний салдатам, що звідусіль, перелякані несподіваною повіддю, бігли до командирової землянки.