Розділ «Глава 5»

— Припини стрибати. Заспокойся і вислухай мене! — гримнув на нього Нік. — Від тебе зараз залежить, доберемося ми до Школи чи ні. Знайдеш Багукхана і Магістра Целмаліт. Передай їм, що був бій з Некромантом. Двоє офіцерів загинули. Всі інші, включаючи Атавхаї і мене, поранені. Демон поранений сильно. Нам дуже потрібна їхня допомога. Нехай якнайшвидше виїжджають нам назустріч. Ми, я дуже сподіваюся, будемо їхати в Школу по дорозі, яка веде в столицю із замка барона Меза. Ми зараз в селі Лісовий Кут. Ти все зрозумів?

— Зрозумів. Господарю, ти як? Прошу, не вмирай. Я все зроблю, — мало не плачучи пропищало чортеня і зникло у спалаху світла.

— Ну, тепер принаймні вони знають, де нас шукати, — втомлено промовив Нік. Напруга такого довгого дня, рани і втрата крові давали про себе знати. — Ти як, Атавхаї? Не відповідай. Просто рикни, щоб я знав, що ти при свідомості. Ось і добре. І не думай мені відключитися. Я зараз піду подивлюся, як там інші поранені, і повернуся. А ти періодично рикай, щоб я чув.

Він оглянув пораненого офіцера Ворона. Але у того були перебиті ноги. Зовнішніх ран не було, і допомогти йому Нік нічим не міг. Накласти шини однією рукою він навіть не намагався. З Ластерком довелося повозитися довше. Перебинтував розірвану іклами ногу, перебиту руку зафіксував, щоб зменшити біль, рана на голові хоч і лякала, але вже не кровоточила. Ось тільки мертвим допомога вже була не потрібна. З останніх сил він повернувся до Атавхаї, сів поруч, почув тихий рик, посміхнувся, закрив очі та став чекати.

Минуло десь з півгодини і він почув шум, що наближався. Відкривати очі не хотілося. Біль у плечі трохи вщух, турбували тільки опіки. Він знав, якщо почне рухатися, біль знову повернеться. За спиною заворушився демон, видаючи тихі стогони. Голоси наближалися. Тепер він уже бачив світло від смолоскипів і чув стукіт копит по піщаній доріжці. Жителі села голосно обговорювали побачене. І дійсно, таке справляло враження. Купи кісток, поранені й убиті офіцери, і це вони ще не дісталися до демонів. Не дивлячись на заперечення місцевих, кучер загнав візок прямо до місця бою. Він розумів, що дотягнути величезного демона до воріт, та ще в темряві, буде нереально.

Підійшли люди. У неяскравому світлі смолоскипів Нік побачив візника, Вовка і ще декілька людей.

— Хто тут головний? — запитав Нік.

— Це голова села, — відповів Вовк й виштовхав наперед невисокого товстуна.

— Як вас звати?

— Коліман, — тремтячим голосом відповів переляканий староста.

— Ось що, Колімане. Ми тут за наказом короля Фенстела. Ви тільки що пройшли повз пораненого командера Ластерка. Поруч зі мною важко поранений Магістр Атавхаї. Є в селі знахар або маг-цілитель?

— Пане. Мага немає у нас. Знахар є місцевий, — відповів голова і за рукав витягнув худого старого.

— Добре. Хоч щось. Знахарю, є у вас хоч щось, щоб біль зняти? Нам треба доїхати до магічної Школи в столиці. Там нами займуться маги.

— Є настоянка. Сильно не допоможе, але трохи біль заспокоїть, — відповів старий та простягнув глечик з настоянкою.

— Добре, — Нік взяв глечик, відпив трохи й повернув. — Знахарю, дай напитися зілля пораненим. Колімане, треба у вози постелити щось на підлогу м’яке і розмістити там поранених. Мене, Магістра Атавхаї та командера Ластерка у великий фургон. Вовка та Сотника в той, що поменше. І що особливо важливо, в третій фургон потрібно зібрати трупи, й відразу за нами відправити до столиці для Магістра Дорінга і принца Тана. Вони оплатять всі ваші витрати. Та й коней офіцерів не забудьте. Все зрозуміло? Вовк, ти як себе почуваєш? Терпимо. Добре. Я попрошу тебе, простеж щоб вони зібрали всі трупи. Некроманта, демона, перевертня, ну й Цвяха з Третім. І всі речі Некроманта нехай теж туди складуть. Це дуже важливо.

Всі кинулися виконувати команди Ніка. Мабуть, в зіллі Знахаря було щось заспокійливе, бо Нік насилу боровся з бажанням заснути. Атавхаї і Ластерка поклали на дно фургона, Нік забрався в нього останнім. Місця особливо не було, тому йому довелося сидіти, притулившись до демона. Це було навіть на краще. Лежати він все одно не зміг би через обпалену спину. Решту чекати не стали. Візник, розуміючи стан пасажирів особливо не гнав, щоб не добити їх остаточно.

— Атавхаї, ти пам’ятаєш, що я тобі сказав? Періодично рикай, щоб я знав, що ти все ще з нами, — розштовхав демона Нік.

Маг спробував щось сказати чи рикнути у відповідь, але в нього не вийшло. Чулося тільки якесь булькотіння.

— Ну, хочеш булькати, так булькай. Головне частіше і щоб я чув, — сказав Нік і вони з Ластерком не змогли стримати сміх. Кривлячись від болю, вони сміялися. Навіть тіло демона трусилося від беззвучного сміху, періодично перериваючись стогонами.

Їхали повільно, дорога здавалася нескінченною. Нік час від часу випадав, чи то втрачав свідомість, чи то засинав. Щоразу прокидаючись, він штовхав демона, щоб переконатися, що той живий і при свідомості. Атавхаї відповідав глухим стогоном або риком. Вони не знали, де знаходяться та як довго їдуть.