Розділ «СЯЙВО КАМ’ЯНОЇ КВІТКИ (з циклу «Легенди Ільсвура»)»

Мисливець із внутрішнім трепетом наблизився до Квітки, обережно торкнувся пальцями стебла. І миттєво відсмикнув їх, бо відчув у камені повільний, розтягнутий на роки рух.

Торкнувся знову. Узявся сильніше, обхоплюючи спітнілою долонею рослинку, рвонув на себе щосили.

Квітка не піддалася. Не дивно — вона ж із каменю!

…До вечора Ом-Канл марно намагався зірвати Квітку. Та навіть не ворухнулася, не зрушила ні на волосинку.

Втомившись від цих спроб, молодий мисливець присів, щоб поїсти й подумати, що ж йому робити далі.

…А може, правильно чинив вождь Елл-Мах, коли забороняв Ом-Канлу йти? Зрештою, чого він домігся? Відшукав Квітку? Але йому ніколи не забрати її із собою, бо диво не можна зірвати, як неможливо загасити велике Сонце.

У селищі ж існує суворий закон: нікому не дозволено на свій розсуд розпоряджатися часом, відведеним на спільні справи. Ом-Канл мусив йти на полювання, а не самотою в гори. Елл-Мах був непохитний, він і чути нічого не бажав про те, що молодий ятру «здається, знайшов вихід»!

Тоді Ом-Канл збунтувався. Він навіть не розмірковував над наслідками свого вчинку (які, до речі, були настільки ж безсумнівними, як і хисткою була ймовірність удачі в пошуках ліків для Са). Ну що ж, сказав тоді Елл-Max, іди, мисливцю. Ти знаєш, що робиш. А я не сторожа тобі.

Старі ятру дивилися на Ом-Канла з несхваленням, однолітки — з жалістю чи нерозумінням (навіщо руйнувати власне життя, коли однаково нічого не виправити?). Проте він пішов.

Тепер, навіть якщо все вийде, він — вигнанець і йому доведеться залишити селище й жити відлюдником десь у горах. Або піти в інше селище й стати там людиною-без-імен. Можливо, років через п’ять йому дозволять «народитися» і дадуть перше ім’я. А ще років через десять — відправлять на ініціацію з юнаками, щоб він отримав друге. Доти він залишатиметься безправним, як вівця, — хіба на забій ніхто не поведе…

У таких роздумах минула ніч. Ледве почав загорятися світанок і хвиля світла покотилася сніжним покривалом гори, Ом-Канл став навколішки, щоб ушанувати світило молитвою.

Прагнучи до нього думками, Ом-Канл вирішив звернутися й до гори, щоб попросити дозволу зірвати Квітку. Він благав гору допомогти врятувати життя сина — і, здалося йому чи насправді, та відгукнулася. Не голосом і не видінням, а відчуттям гора відповіла Ом-Канлу, благословляючи на цей вчинок.

…Коли мисливець тремтячими пальцями зірвав Квітку, та засвітилася зсередини рівним сяйвом, яке, як пам’ятав Ом-Канл із наставлянь відлюдника, у жодному разі не повинне згаснути.

«Зірвавши Квітку, Ом-Канл насамперед міцно-преміцно прив’язав її до своїх грудей, щоб та постійно торкалася до тіла.

Зробивши це, рушив він у зворотню путь. Багато чого довелось витерпіти йому на цьому шляху, бо росла Квітка, як уже сказано було, високо-високо, у місці недоступному. Ом-Канл ледве пережив невелику лавину; ризикуючи життям, спускався стрімкими схилами і нарешті повернувся до селища.

Тільки поки ходив він за Квіткою, трапилося ще одне лихо. Єдина донька мудрого вождя гуляла біля струмка, і та ж сама гадюка, яка вкусила дитину Ом-Канла, напала на дівчинку».

Вони чекали його на підходах до селища; Ом-Канл передчував це. Трохи раніше він зустрівся із групою мисливців, і ті розповіли, що сталося.

Про решту неважко здогадатися.

Вождя серед них не виявилося, але стояв, байдуже дивлячись кудись поверх Ом-Канла, Ле-Тонд. Невже наставник теж на боці Елл-Маха?

Ом-Канл підійшов до них упритул і встав, намагаючись не хитатися й уважно стежачи, щоб груди його піднімалися й опускалася ритмічно.