Розділ «СЯЙВО КАМ’ЯНОЇ КВІТКИ (з циклу «Легенди Ільсвура»)»

Цієї фрази Ом-Канл не зрозумів. Але відповів:

— Буду жити тут. Тут. Спершу я думав піти в якесь інше селище, але потім… потім…

— Збирайся, — сказав Ле-Тонд. — Між гордістю й дурістю дуже тонка межа. Переступивши у бік дурості, потрібно не забути — повернутися назад.

— «Повернутися»?! А як же Елл-Мах?..

— Ти вилікував його дочку. Не скажу, що він відчуває до тебе симпатію, але він твій боржник.

А він не з тих, хто забуває борги. Малюк Са сумує за тобою. Ір-Мень горює відтоді, коли ти пішов. Зрештою, я втомився годувати дві родини, мені вистачає своєї — а ти вже, будь ласка, подбай про свою.

— Але відлюдник…

— Ти ще не готовий стати відлюдником, — безжально заявив Лe-Тонд. — Бо не зрозумів головного: найскладніше самітництво — жити серед людей.

— Чужих людей? — уточнив Ом-Канл. — У долинах?

— Серед знайомих тобі людей. Утім, не намагайся зрозуміти — якщо колись буде потрібно, ти доростеш до цього, а поки… Збирай речі, вистачить ледарювати. Право на спочинок потрібно заслужити — і воно незмінно приходить із розумінням того, що колись варто подбати про людей, які від тебе залежать. Я кажу не тільки про їжу. Ну ж бо, збирайся, чого ти стоїш! — роздратовано прикрикнув він.

— А як же сяйво? Те, від Квітки? Воно згасло в мені… — Ом-Канл не збирався зізнаватися в цьому ганебному для нього факті, але раптом зважився: — Я хотів, щоб воно згасло, і воно згасло. Напевно, я був недостойний того дару.

Ле-Тонд підняв голову до світила й зітхнув:

— О Сонце, невже стільки років я витратив дарма, намагаючись навчати цього юнака?! Так, сяйво — дар, якого ти, нинішній, не достойний. Але той Ом-Канл, який пожертвував Квіткою для Рі-Даль — той виявився гідним його. Бо сяйво линуло не від Квітки — скажи мені, як може камінь щось випромінювати?! — а від тебе, о дурню з дурнів!

А тепер збирай нарешті речі, й ходімо в селище. Тільки там ти зможеш хоч чомусь навчитися. А я хотів би, щоб колись ти знову доріс до цього дару — сяяти для інших.