Розділ «СЯЙВО КАМ’ЯНОЇ КВІТКИ (з циклу «Легенди Ільсвура»)»

— Що скажеш?

— У печері жив чоловік, але тепер він залишив її. Видно, вмер.

Лe-Тонд невдоволено (але чому?!) поглянув на нього й скрушно хитнув головою, мовляв, ось і ще один день витрачено намарне.

Потім опустився навколішки, сів на п’яти, і знаком звелів Ом-Канлу вчинити так само.

Минуло трохи часу — і нарешті Ом-Канл відчув присутність у печері людини.

Ще через кілька сотень вдихів-видихів людина в печері підвелася й рушила до виходу.

Ом-Канл кинув оком на наставника — Ле-Тонд сидів, як і колись, незворушно споглядаючи, як кружляє у височині орел. І лише коли людина — невисокий, худий, немов жердина, старий — вийшла з печери, Ле-Тонд шанобливо, але з гідністю вклонився. Ом-Канл поквапом повторив дії наставника.

На превеликий подив молодого мисливця (але ж обіцяв собі не дивуватися!), старий сів так, як і ятру, на коліна.

— Хай будуть гори прихильні до тебе, — мовив Ле-Тонд.

І луною, несподівано потужною для такої худої й старої людини, відгукнувся відлюдник:

— Хай буде світло, що живе у вас, помічене й розпалене в серці.

Знову Ом-Канлу довелося дивуватися: адже тільки люди, які осягнули таємну владу слів, здатні так говорити.

Ле-Тонд тим часом виклав зі свого дорожнього мішка в’язку солодкого коріння кріага й кілька плодів лійуми. Ом-Канл відзначив, що величеньку смужку в’яленого м’яса вчитель залишив у мішку, хоча запідозрити його в жадібності молодий мисливець не міг.

Відлюдник із вдячним жестом прийняв дарунки.

— Це новий мисливець — Ом-Канл.

Старий уважно оглянув молодого ятру:

— Завжди моя смиренная обитель для тебе є відкритою. Як зможу зарадить я хоч чимось — буду радий.

— Я вдячний, батьку, вам за це, — і молодий ятру раптом усвідомив, що відповів належно словам мудреця.

Той кивнув, ніби це було звичною справою.

Потім всі троє пересіли так, щоб бачити Сонце, і помолились йому, після чого наставник й учень рушили назад.