Розділ «СЯЙВО КАМ’ЯНОЇ КВІТКИ (з циклу «Легенди Ільсвура»)»

…Палаюча Квітка обпікала шкіру на грудях протягом усієї подорожі. Спочатку було боляче, а тепер це сприймалося як камінчик у взутті: заважає, але зрештою перестаєш звертати увагу… От тільки засинати було складно. Лежачи на спині, Ом-Канл намагався розслабитися, забути про те, що далеко внизу, у селищі, вмирає-кам’яніє малюк Са. Палаюча Квітка не давала змоги забути.

Тепер, здавалося, вона пропалювала груди Ом-Канла наскрізь, і було дуже важко стояти перед одноплемінниками з незворушним виразом обличчя.

— Чи досяг ти успіху в своїх пошуках? — запитав один із них, Ста-Герл.

— Хвала Богам, так.

Ста-Герл посміхнувся з розумінням:

— Боги прозорливі, вони почули благання всього селища.

Ом-Канл кивнув погоджуючись. А що скажеш?

— Ти, напевно, знаєш, що єдину дочку Елл-Маха вкусила кам’яна гадюка, — вирішив більше не тягти Ар-Слаг. — Сам розумієш…

Ом-Канл розумів. «Малюк Са вмирає». Він стояв мовчки, втомлено дивлячись на одноплемінників, несвідомо стиснувши руки в кулаки.

— Ходімо, — мовив Ста-Герл. — Так треба, ятру. Ом-Канл повільно похитав головою. Вони, ймовірно, вирішили, що він відмовляється, але він просто намагався відігнати картинку, що встала перед очима: малюк Са, який перетворилося на живу статую.

— Послухай, ятру… — почав був Ар-Слаг.

— Залиште нас наодинці! — зненацька втрутився Ле-Тонд.

Усі перезирнулися і все-таки підкорилися. Видно було, що їм не до душі те, що доводиться робити, але по-іншому вчинити вони не могли.

Відійшли, залишили вдвох.

Ом-Канл дивився на наставника, силкуючись осягнути причини того, чому Ле-Тонд опинився тут. Інші — зрозуміло; але він…

— Сідай, — мовив літній ятру, опускаючись на нагрітий сонцем валун. — Сідай і послухай.

Але молодий мисливець продовжував стояти й просто у вічі, зверху вниз, дивитися на Ле-Тонда.

— Звичайно, ти вже перестав бути моїм учнем. Але… — наставник закусив губу.

— Селищу потрібніша Pi-Даль, — додав за нього Ом-Канл.

— Швидше, селищу потрібний Елл-Мах.