Розділ «СЯЙВО КАМ’ЯНОЇ КВІТКИ (з циклу «Легенди Ільсвура»)»

Дорогою до селища Лe-Тонд розповів молодому мисливцеві про відлюдника.

— А чому ти не дав йому м’яса? — не втримався Ом-Канл.

Ле-Тонд знизав плечима:

— Він не їсть м’ясо. В усякому разі, ніколи не приймає його в дарунок.

…Сьогодні Ом-Канл взяв із собою корінь кріага. Наставник казав, відлюдникові відомо багато такого, про що інші люди навіть гадки не мають. Можливо, йому відома й таємниця лікування укусів кам’яної гадюки.

Небеса досі ридали в скорботі через розлуку із землею; Ом-Канл огледівся; здається, обитель відлюдника була десь поруч.

Нарешті він знайшов потрібну стежку й побрів нею; ніч розповзалася на шматки жовтими розламами-блискавками, висвічуючи дорогу.

Майданчик перед печерою був нерівним, тож подекуди утворювалися калюжки, але Ом-Канл не зважав і сів просто у воду. Чекати. Тут поспішати не можна, бо — Ом-Канл це розумів — відлюдник може вчинити як заманеться й змусити його перемінити рішення не вдасться.

Час тягнувся повільно; Ом-Канл майже бачив, фізично відчував, як німіє тіло малюка Са там, у селищі. Зціпивши зуби, він обіцяв собі, що обов’язково дочекається, поки відлюдник вийде, що не викликатиме його сам!..

Дощ закінчився.

Стало прохолодніше. Ом-Канл замерз, він тремтів усім тілом, але намагався тримати спину рівною й плечі розправленими.

Старець вийшов на світанку, щойно Сонце оксамитовими променями оповило лице Ом-Канла, який саме трохи задрімав. Відлюдник, ніби нічого й не трапилося, сів поруч із молодим ятру — і вони вдвох вознесли молитву світилу.

Потім старий підхопив знепритомнілого Ом-Канла й поніс у печеру.

«І коли Ом-Канл прийшов нарешті до відлюдника, мовив той: „Тобі напевне відомо, що укус кам’яної гадюки невиліковний“. „Я сподіваюся на диво, — смиренно відповів Ом-Канл, — бо більше, мудрецю, нема на що мені сподіватися“. Посміхнувся відлюдник: „Є таке диво. На самісінькій вершині гори, там, куди несила злетіти гірським орлам-царям, — там росте Кам’яна Квітка, чиє коріння пронизує всю гору, доходячи до її серцевини, — бо росте Квітка із самої її душі. У ній — світло й міць землі, які здатні вилікувати твого сина. Для цього потрібно зірвати Квітку й принести до селища — але ні на мить, поки нестимеш, не повинен відривати ти Квітку від тіла свого, бо інакше назавжди втратить вона цілющу силу. Потім же приклади Квітку до тіла дитини — і скам’яніння мине“.

„Як мені знайти потрібне місце?“

І знову посміхнувся старий: „Гора має дозволити тобі дійти туди. Якщо ні — ніколи не відшукаєш Квітку“.

Подякував Ом-Канл відлюднику й рушив у дорогу».

У неї було тонке стебельце — не товстіше за пальчик дитини — й витончені пухнасті пелюстки. Квітка росла біля самої кромки снігів — тут, як і пророкував відлюдник, не було жодної второваної стежинки. Тепер зрозуміло, чому в селищі ніхто й не згадував про Кам’яну Квітку. Там просто про неї не знали, бо кому спаде на думку підніматися невідомо куди й невідомо навіщо.

Ом-Канл мимоволі впав навколішки — Квітка здавалася… ні, вона була священною! Вона була живою.

Але Ом-Канл все-таки має зірвати її заради порятунку сина. І ще — він мусив поспішати.