Розділ «СЯЙВО КАМ’ЯНОЇ КВІТКИ (з циклу «Легенди Ільсвура»)»

Але цього не могло бути, бо Са скам’янів уже до самої шиї. Ом-Канл судомно ковтнув слину й обернувся до дружини, немов бажаючи отримати підтвердження, що не спить і не збожеволів від останніх подій. Ір-Мень дивилася на чоловіка із благоговінням, але не на обличчя його, а нижче, на груди. Туди, де навіть дотепер шкіра, обпалена Квіткою, віддавала болем.

У першу мить, коротку, але огидну, Ом-Канл хотів покласти Са назад. Потім, ясна річ, зрозумів, що цим може перешкодити… чомусь.

Вигнувши шию, молодий мисливець примудрився глянути на шкіру в тому місці, де до неї була прив’язана Квітка.

Са, скривджений такою кричущою неуважністю до своєї персони, агукнув і ткнув батька ніжкою в плече. Не відволікайся, мовляв.

Опік на грудях світився. Силуетом проступало на них зображення Квітки — і саме воно рівним сяйвом опромінювало шатро. Воно ж, найімовірніше, і врятувало дитину.

Ом-Канл посміхнувся — гірко й водночас із полегшенням, — дбайливо уклав маля в ліжечко й пішов збирати речі. Надягаючи нову сорочку замість пошарпаної в дорозі, він помітив, що сяйво пробивається й з-під неї. І навіть з-під куртки, надягнутої поверх сорочки та наглухо застебнутої.

Потім подумав, що, напевно, і так усі бачили, коли він ішов від намету Елл-Маха. То яка різниця…

«І вирішив Ом-Канл, що диво подароване йому горою аби, залишивши своїх одноплемінників, присвятив він решту життя свого самітництву й став спадкоємцем того, хто допоміг йому порадою. Ом-Канл пішов із селища.

Легенди переповідають, що світло Квітки, яке оселилося в його грудях, наділило Ом-Канла безсмертям. Відтоді живе він високо, в одній із далеких печер, куди не в змозі залетіти й орли-царі. Однак якщо хтось конче потребуватиме допомоги — прохачеві вдасться відшукати пристановище Ом-Канла Світлоносного. І той обов’язково допоможе стражденному, якою б немислимою не видавалася поміч, що нагадує часом диво».

Подальші події я пам’ятаю погано. Йут-Лад закінчив переповідати легенду саме тоді, коли ноші опустили. Я огледівся: ми знаходилися на кам’яному майданчику. Більше я нічого не помітив, оскільки дія джакки вже стала майже непомітною. А от біль навпаки, проступав в моїй свідомості, немов світлина під час проявки.

Я зціпив зуби — скоріше за звичкою, ніж свідомо. І так було зрозуміло, що після цієї історії ні про які польові дослідження не йтиметься. Ліжко, потім кабінет зі стелажами, вкритими пилюкою, стелажами, на яких спочивають неопрацьовані матеріали чужих експедицій. І які хоч-не-хоч доведеться обробляти тобі, бо ні на що інше ти не здатен. Навряд чи хтось із не-експедиційників може зрозуміти всю катастрофічність подібних змін…

Словом, не було вже ніякого сенсу робити вигляд, що я настільки ж витривалий і нечутливий до болю, як ятру. Я вчинив так, повторюю, за звичкою… і ще, мабуть, для мене мала значення думка цих людей.

Поступово я почав провалюватися в якусь порожнечу, у безпам’ятство — і далі пам’ятаю фрагментами, занадто вже розрізненими, щоб скласти з них скільки-небудь цілісну картину того, що відбувалося.

Пам’ятаю якусь розмову неподалік від себе, хоча хто, з ким і про що говорив, я не розібрав. Темніло — але знов-таки, я не знаю, насправді чи це тільки здавалося. Ніч… вона пройшла непомітно, розтягшись у неймовірно подібні одна до одної хвилини, що складалися з болю й спроб цей біль приборкати. На жаль, листків джакки в ятру більше із собою не було.

Перед сходом сонця мене пересунули до краю майданчика так, щоб я бачив ту ділянку гірських вершин, де має зійти світило. Поруч зі мною стали навколішки ятру. Коли ж на небо випливло сонце, нестерпно яскраве, воно чомусь нагадало мені мій упредметнений біль, — всі навколо зарухалися. Горці перенесли мене в центр майданчику, і наді мною схилилося чиєсь обличчя. Із запізненням я впізнав його. Це був Де, той юнак, який побічно винен був у тому, що я зірвався з «гусениці». Разом з тим можна пояснити, чому я не відразу впізнав його: Де ніби постарів на кілька десятків років, глибокі зморшки прорізали шкіру його обличчя… і ще дещо перешкодило мені тоді: відволікло увагу Сяйво. Воно виходило звідкись із Де, з ділянки його грудної клітки. Я подумав, що марю, що розповідь Йут-Лада викликала в мені ці марева.

Потім я знепритомнів.

Коли ж отямився, то виявилось, що я знову на ношах — але цього разу ми рухалися вниз, у селище. І знову припущення, одне чудніше за інше, здолали мене. Тому що варто було мені підвестися на лікті й подивитися на свою ногу — і я міг упевнитися: вона не просто не боліла, але й взагалі виглядала так, начебто ніколи не існувало того перелому. (Згодом я мав можливість переконатися, що перелом все-таки не був плодом моєї збудженої уяви. Кістка зрослась погано, і я дотепер кульгаю — це не зовсім приємно, але значно краще тих перспектив, які відкривалися переді мною колись).

Отже, диво, безсумнівно, сталося. Але — не міг же я справді повірити, що мене вилікував легендарний Ом-Канл! Моїй свідомості й так довелося нелегко, бо складно примиритися із самою ймовірністю подібних цілительських здібностей. А ще й з безсмертям?!

Я припустив, ніби те що сталося, пояснюється набагато простіше. Скажімо, Де, який переживав із приводу моєї травми й своєї, нехай і непрямої, провини, зусиллям волі викликав у собі стан Світлоносного. Щоправда, зморшки на його обличчі… ну, припустимо, це — побічний результат володіння даром Світлоносного.

Я глянув на Де — юнак зараз не світився, і лице його, як і колись, було без тих жахливих зморшок.