Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

— Ага, кумцю, — забубонів я, — свячена водичка в сухій хаті ліпша, як дощова під голим небом?

При цьому я дивився тільки в одне-єдине місце, туди, де сиділи мій тато й Мариній. Зараз вони замовкли й дивилися на нас. Обоє виглядали так, начебто все вже сказано й усі питання вирішено. Щиро кажучи, мені було зле від однієї лише думки, про що вони там домовилися між собою.

Я повторював свої слова, майже не розуміючи, що роблю. Мене добряче налякав Зірвиголова, який, виходячи на сцену, гаркнув: «Хто тут?!» Я мало не закричав у відповідь: «Не бачиш, чи що?!» — але потім згадав, що Шекспір в цьому місці зовсім інше написав.

Абияк ми відмучили цю сцену й вийшли — за завісу, але, на щастя, у протилежний бік від пані Мимри. Вона, звичайно, як завжди, робила нам страшні очі й погрожувала кулаком, але мені зараз було однаково. Я мріяв про одне: щоб цей день закінчився й батьки (разом з людиками!) поїхали. Потім нехай вона нас карає, позбавляє Інтернету на решту життя і змушує тижнями спати на сцені, у театральних костюмах… — я згоден був на все.

На сцені, як і раніше, вирувала буря. Фернандо від душі гупав двома величезними ложками по металевому листу, той гнувся й «грозив».

Знову був наш вихід.

І тут сталося те, що сталося.

Варто сказати, що наше не надто приятельське ставлення до Чистоплюя виникло не тільки через його кепський характер. Він мав ще одну рису, яка декого з нас діставала навіть більше, ніж інші Чистоплюєві штучки. Річ у тім, що йому подобалося грати. У нього з’являвся блиск в очах й все таке… ну, зрозуміло, про що я, так?

Ось і зараз Чистоплюй забув про усе й перетворився на короля-вигнанця. Це треба було бачити! І чути!

— Краще б тобі лежати в домовині, — виголошував він, — як стояти голому супроти цього розлютованого неба. І невже ж оце людина? — Чистоплюй простягнув руку й вказав у зал — і тут я завмер від жаху: він грав не так, як слід! Він мав говорити про себе, а він — тепер це було видно — ніби наводив у якості прикладу одного із залу.

На Маринія він вказував у якості прикладу!

І продовжував при цьому тираду далі:

— Придивись-но тільки до нього. Він не завдячує черв’якові шовк, звірові — хутро, вівці — вовну, гірській кішці — мускус. Тут нас троє підроблених, ти — справжня людина. Неприкрашена людина — це ж і є така от злиденна, гола двонога істота. Геть, геть усе позичене!

Ці слова якось по-особливому зачепили Маринія — і не тільки його, а взагалі всіх чотирьох людиків. Вони сиділи, ніби вражені струмом чи що…

Я не встигав розібратися в цьому, бо Поль уже шепотів мені потрібні слова, мої слова — тож довелося підключатися:

— Прошу тебе, кумцю, не вередуй. Ця ніч не годиться, щоб купатися. Маленький вогник серед дикого поля був би тепер, як серце старого розпусника: дрібна іскорка, а все тіло — холодне.

Я дивився на Чистоплюя, намагаючись поглядом і тоном застерегти його, щоб він перестав дуркувати й залишив людиків у спокої, не привертав до них зайвої уваги. А він від моїх останніх слів раптом отетерів, хоча чув їх, напевно, раз сто під час репетицій. І не просто отетерів, у його погляді з’явилося щось таке… таке.

Він різко повернувся й знову подивився туди, де сидів Мариній з Лофтінгом й Арахною. А потім обвів поглядом усіх нас, кого тільки міг бачити — і мене, і Поля в суфлерській будці, й інших хлопців, на сцені й за лаштунками.

— Хто це? — запитав він, скорившись підказці Поля.

Я тихо радів, що далі уривок, де в Чистоплюя зовсім немає реплік, ну, хіба що одна чи дві. Ну й потім, у принципі, для нього майже не було гри, тому навіть якщо Чистоплюй захотів би «лоханутися», сильно виставу він би не зіпсував.