Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

Іншим — погано, але й тобі — теж.

Пан із краваткою лається — я такого навіть по телевізору не чув.

Лається й замахується, щоб знову вдарити.

— Перестаньте! — кричить Поль. — Ми тут, тут!..

Пан із краваткою повертається до нас, помічає мене.

— Пьєр?! Пьєр!

— Тату, — шепочу я злякано. — Тату!..

2. А потім, звичайно, нас повернули до інтернату. І навіть покарати забули, бо їм було не до нас.

…А все-таки покарали. Слово честі, краще б уже звеліли сто сторінок на пам’ять вивчити або назавжди заборонили б Інтернетом користуватися, ніж так!

Нам заборонили ходити в долину — навіть раз на тиждень, навіть раз на місяць! І взагалі наказали забути про неї раз і назавжди. І зовсім не розповідали, що там тепер відбувається.

А там явно щось відбувалося, тут навіть Кабан здогадався, серед нас самий… некмітливий.

Ще коли нас виводили з долини, там нічого доброго не відбувалося. По-перше, будинок пана Лофтінга спалили, по-друге, частина людей пішла до Лерроків, щоб пані Марту з підвалу дістати й… не знаю я, що з нею потім зробили. Вона, звичайно, уже ніби й не вона стала, з глузду з’їхала… зламалася, якщо чесно. Але навряд чи вони її у звичайну божевільню відправили, чомусь не вірю я в це!

А решту людиків як би заарештували. З’явився хтось серйозний — ми з Полем так і не зрозуміли, він був учений або просто якийсь начальник. Цей, серйозний, поговорив із братами Лерроками. Всієї розмови я не чув, але, здається, серйозний про щось із ними домовлявся. І домовився. А куди було нашим друзям подітися? Між іншим, поліцейських на той час навколо зібралося — я стільки в одному місці ніколи й не бачив, навіть у кіно. І хоч друзі наші — роботи, напевно, і їм би не оминути лиха. І навряд чи їм після всього, що сталося, дозволять жити як колись.

— Що робитимемо тепер? — запитав у мене Поль уночі, коли нас усіх вклали спати й на поверсі згасло світло.

Ніби я знав!

— А ти як думаєш?

— Може, поговоримо з кимось із дорослих?

— З ким? — зітхнув я. — Звичайно, було б непогано, але сам подумай… Ну не з Мимрою ж!

Пані Мимра — це директриса нашого інтернату. Вона величезна, з гучним голосом й огидними товстими руками; коли вона опускає їх вам на плечі, здається, ніби щурячий хвіст кладе! Зайвий раз з нею краще, взагалі-то, не зустрічатися. А нам доводиться — щодня.

— А може, з татом твоїм… — Поль зметикував і замовк.