Розділ «МИ ЛЮДИКИ»

Тому ми з Полем дочекалися, поки Фернандо повернувся назад у корпус, і тільки тоді забрали мотузку. Як ми самі потрапимо назад до кімнати, не надто переживали. Чесно кажучи, я думав, може й не доведеться повертатися. Якщо людикам потрібна наша допомога, тоді я залишуся з ними.

Ми перелізли через паркан і пішли до тунелю, тихенько перемовляючись, щоб підбадьорити один одного. Але вийшло зовсім навпаки: шепіт у темряві (місяць був ма-аленький, вузенький-вузенький) лякав, аж мурашки по тілу пробігали… А може, до речі, просто ніч була холодна, вересень на дворі.

Яка різниця, якщо до тунелю ми йшли даремно? Можна було й здогадатися, що той серйозний пан, який домовлявся із братами Лерроками, «вживе заходи». Вони просто закрили прохід до тунелю бетонними плитами. Земля там, на схилі, звичайно, м’яка. Але однаково робити підкоп нам довелося б дуже довго, а дорослі напевне б його помітили.

— Безвихідь якась! — здавалося, ще трішки й Поль розплачеться. Я й сам… — Так нечесно!

— Вони про нас піклуються, — сказав я йому.

— Кому потрібна їхня турбота?! Нехай вони вдавляться своїм піклуванням! Нехай вони!.. — він усе-таки заплакав. А я, хоч це було й неправильно, зрадів — тому що тепер уже не міг заплакати сам.

— Давай повертатися, — запропонував я, ніби нічого не побачивши. — Порадимося із хлопцями, разом, може, щось іще придумаємо. А ні — я з татом поговорю.

І ми пішли назад. Сподівалися, що коли так рано повернемося, то нашої відсутності ніхто не помітить — тихенько викличемо кого-небудь із сусідньої кімнати, камінчики покидаємо, і нам допоможуть залізти в будинок.

Ми ще й через паркан не перебралися, коли стало ясно, що в інтернаті ніхто не спить. Ми обережно проникли на цю сторону й сховалися в кущах: треба ж було зрозуміти, що трапилося!

Виявилося, ґвалт підняли не через нас. Це все Кабан насвинячив — хоч і не зі зла.

…Ну, спершу ми нічого такого не знали. Просто по вікнах було ясно й по тому, що ніхто з охоронців навколо корпуса не бігав (вікна? а наше вікно не світилося, ось я про що). Зате добряче світилося вікно, що через одне від нашого, праворуч. Саме там жили Кабан і Зірвиголова… тобто, Андре й Дік. Дік-Зірвиголова, він найхоробріший з наших, іноді буває злий, але загалом справедливий. Тому й Кабана взяв під свій захист. Він каже (Дік), що нечесно, коли над кимось занадто вже потішаються. Він тільки Чистоплюя терпіти не міг, як і всі ми, а от про Кабана піклувався, як про молодшого брата, хоча найсмішніше, що Кабан на рік і два місяці за нього старший. Зате й боягузливіший теж.

Це Кабан шум підняв. Йому здалося, що в їхній з Диким кімнаті хтось є — і що цей хтось розмовляє. Кабан пошепки покликав Зірвиголову, але той надто міцно спав. А наш свинтус саме напередодні якогось фільму надивився, з тих, які нам дозволяють переглядати тільки раз або двічі на місяць. Пані Мимра стверджує, що нічому гарному кінострічки про прибульців із бластерами навчити не можуть. І Свин це повністю підтвердив. Йому, як він потім розповідав, привиділося, що він бачить когось, — і цей «хтось» був височенний, як шафа, худющий-прехудющий і з рогами на голові. Прибулець коротше (хто ж іще!?).

Ну, Кабан і завищав своїм свинячим голосом, наче його ріжуть.

А в інтернаті й так усі перехвилювалися після вчорашнього, тож караул вийшов — вищий сорт! От були б ми з Полем у своїх ліжках, натішилися б, дивлячись, як Бенні з Фернандо заспокоюють Кабана й доводять йому, що за прибульця він прийняв вішалку!

Але ми ж були не в ліжках, ми в кущах сиділи! І сміятися нам зовсім не хотілося. Навіть навпаки.

Їх, звичайно, потім усіх розігнали по кімнатах. І навіть, якось уже так вийшло, не помітили, що з нашої ніхто на крики Свина не виглянув.

…Тобто, це ніхто з дорослих не помітив. А Дік одразу зметикував, що тут щось не так. Тим більше, що він і про голос одразу зрозумів. Це пані Мимрі знати було зовсім не обов’язково, що Свину зовсім не вчулося. Був голос. Добре, що Дік устиг його заглушити.

А коли всі заспокоїлися, він заглянув до нашої кімнати, побачив відкрите вікно, обірвану мотузку — і виглянув назовні. Ну, ми його й покликали, пояснили, що до чого. Він збігав до Річі, вони десь роздобули мотузку… коротше, до ранку ми з Полем уже лежали у своїх ліжках.

Але до ранку сталося ще дещо.

3…я б і раніше згадав, коли б не розхвилювався через усе це, що тоді наставалось.