Розділ «Частина п’ята Крихітка і мисливці раз»

І вони понесуть її до сховища, до тисячі полиць із кулями, які прилетіли від Землі.

— Оце так! — мовила я. — Ну то й нехай, — і вбила його.

Коротке:

— Ху, — у цівку пістолета.

Тихе вдоволення:

— Ммм, — вдихнувши дим, і далі вулицею.

Що там на календарі? Місто Терору. Вівторок.

Війна вуличних банд.

Ми воювали за право мати за свою територію вісімнадцять порослих травою каменів бруківки. За автомобільну вісь, що теж лежить тут, і весь пил та пісок між ними.

У моїх нових друзів важкі пістолети. Зручно тримати в руці, зручно вдарити ногою, вистрелити, побігти, звалити на спину та затулити собою свого пістолета, коли на тебе накинуться відразу троє.

Ми боролися між згорілим танком (славні часи початку війни) і автомобілем, що стояв ліворуч — машинкою Крихітки. Випадковий постріл у неї, і вона відразу відповість вогнем кулемета. Їй байдуже, в кого стріляти.

Кружляючи та падаючи на коліно, перекинути, вдарити плечем, пожбурити гранату й перестрибнути через того, хто впав під ноги, вдарити ліктем у перенісся чи вистрелити й покотитися до зірваних ґрат каналізації.

Мені подобалося, і я воювала четверту годину поспіль.

Іноді підбігти до машини або поглянути в уламок скла, щоб побачити злипле від поту пасмо чи зітерти бруд з обличчя.

Мої нові друзі — Народжені Вночі та Ті, Що Стоять за Спиною У. Нам подобалося воювати одне з одним.

Поки хтось казав:

— Стривай, — і, присівши прикріпив, дріт розв’язаного шнурка.

— Усе?

— Так.

— Поїхали.