Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Американська видавниця усе не приходила. А, може, й приходила, та, не забачивши поперед рестораном красеня у шкіряних штанах, полетіла назад до Америки. Мені було уже однаково, чи заскочить мене ота дівиця на ім'я Gloria Mundi.

Я набивав черево артішоками і пермською шинкою, заливаючи оту розкіш Аліниним улюбленим шампанським. Я панічно боявся того моменту, як перестану їсти і мені доведеться підтримувати розмову, бо увесь час, доки я жував, мене розважала балачками Аліна. Вона розповідала саме про древніх греків і римлян, про їхні витончені смаки, філософію, гетер, наукові досягнення, і то усе так докладно і доладно, що наприкінці вечері я міг би здавати іспит по еліністиці чи романістиці.

Усе, що було опісля цих двох цивілізацій, Аліна оцінювала як занепад і плагіат, і, як я повилизував рештки ікри з мисочки, а тоді із пальців, то ладен був з нею погодитися. Я допив шампанське і відригнув його у обличчя красеню-гарсону, на що він відповів лагідною посмішкою, як то робить любляча матуся, коли її дитя зригує на слюнявчик рештки вівсянки. Цікаво було б мені знати, які чайові сунула йому до штанів Аліна, аби вичарувати таку посмішку? Я поводився за столом справді наче свиня, але то було у мене нервове.

Отож, як лекція про довершеність елінів і римлян була закінчена, я з´їв уже стільки, що вистачило б на роту зголоднілих солдатів. Наприкінці я поколупався у зубах і повичищав ріжком серветки траурні обідочки попід нігтями, після чого настав момент, коли я таки мав щось сказати.

— А у кривої Мар'яни коза іздохла, — врешті видобувся я. — Минулої зими.

— Бач, які трагедії трапляються на світі…

— А де ви живете, пані Аліно?

— Пані Аліна живе на невеличкій гасієнді. Разом із панею Вірою і Андрійком. І пані Аліна запрошує люб'язно шановного пана до нас приєднатися, бо нам бракує четвертого для гри у бридж.

— І далеко то звідси?

— Годин сім льоту. Як на військовому винищувачі.

— А швидко той винищувач летить?

— Дві тисячі кілометрів на годину.

— Оооооооо…

Я окреслив коло із радіусом приблизно чотирнадцять тисяч кілометрів і сказав:

— Якщо у Бразилії, то я згоден. Але я не маю паспорта, не маю права перетинати кордон і не можу користуватися літаком. І ця проблема буде вирішена десь років за десять.

— Пам'ятаю-пам'ятаю, — мовила Аліна, — ти отримав якусь котячу посвідку.

— Звісно, з твого огляду це не аби що… Але я й досі не можу тією посвідкою намилуватись. Там є навіть моя фотокартка. І тепер я вростаю у нормальний статус, як то сказано у довідці, котра до цієї посвідки пришпилена. От. А то все завдяки тому, що у останній день Бог послав мені янгола-рятівника у вигляді нового адвоката, котрому стало розуму виробити єдино можливу стратегію мого визволення.

— Пам'ятаю-пам'ятаю, — повторила Аліна, — ти зізнався в усіх мислимих і немислимих злочинах, а у винагороду тебе, на підставі ветеринарної експертизи, визнали на час здійснення убивств недієздатним і просто у судовій залі видали на перевиховання ветеринарочці. Але, скажу тобі відверто, то був не янгол-рятівник, а ми з Вірою, і коштував нам той порятунок не один десяток тисяч доларів.

Я побачив, як мій райський садочок, до якого було щойно рукою подати, віддаляється від мене, наче від маленької Аліси. І я, ото вже послідущий дурень, побажав собі, аби переді мною вродилась моя американська видавниця.

Ніколи і нізащо в світі не бажайте собі нічого конкретного, а то потрапите, як ото я, або отой бідолаха негр, до кепського становища. Бо гострі і спонтанні, вербально сформульовані бажання мають тенденцію здійснюватися.