Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Американська видавниця, котру я матеріалізував зусиллям власної волі, сиділа навпроти мене. Вона посміхалась наче Аліна. Вона виглядала наче Аліна. Вона говорила наче Аліна.

І, якщо ти, мій любий читачу, котрого я провів усіма анфіладами, лабіринтами, комірчинами і льохами моєї безсмертної душі, у затишку свого прочавленого крісла здогадався про все зарані, для мене той очевидний факт явився, як то кажуть, потрясінням.

— Тільки прошу, любчику, не закочуй очі і не втрачай свідомості. У нас нема на те часу.

Аліна вийшла до туалетної кімнати. Вірніше, мій янгол-охоронець, у котрого я, попри все, вірив, вивів її туди на хвильку і шепнув мені — катай, дурень, додому і не висовуй із своєї діри носа.

Але я, таки і справді розпослідущий дурень, сидів із повним черевом і пустою головою, прилипши ізсередини до шкіряних штанів, бо мене опосіло непереборне бажання — взнати усю правду. На якого біса вона мені тільки здалася?

А потім, у моїй графоманській душі іще жевріла іскринка надії, що Аліна, котра стільки часу морочила мені голову, видаючи себе за американську видавницю, маючи добрий літературний смак, таки видрукує мій роман. Мені ой як не хотілось злізати з Олімпу, до вершечка котрого я уже подумки доп'явся. Бачите, маніякальна жадоба слави притлумлює навіть інстинкт самозбереження.

Тож я сидів і чекав, і то було уже не так приємно, як за дві години.

Аліна випурхнула із туалетної кімнати і була іще гарнішою, як перед тим. І вже поготів гарнішою, як за нашої першої зустрічі. Час для цієї дивної жінки біг у зворотньому напрямку.

Вона легкою хмаринкою опустилась на стілець навпроти і приязно усміхнулась. Запала мовчанка. Вона уміла мовчати як жодна жінка у світі, і я зрозумів, що кохаю її, кохав завжди і кохатиму вічно.

— Ну от, тобі тепер усе ясно, — сказала вона урешті.

Я згідливо кивнув головою. Мені було ясно майже усе, а те що мені було не ясно, не мало на даний момент ваги. І лише одне питання терзало мою душу — чому вони вигнали мене?

— Тільки, прошу, ніяких питань. Я маю на увазі — прямих питань. Розкажи, краще, що-небудь, доки нам принесуть каву.

— Я розкажу тобі одну історію, котра трапилась у нашому Хольцланді за давніх-прадавніх часів. Може сто, а, може, й тисячу років тому. В усякому разі, ще до початку нової ери, як у нас побудували аеропорт і та буколічна місцинка перетворилася на Вавілон.

Отож, у диких нетрях тієї неосяжної країни стояла хатинка, власне, не хатинка, а занедбаний сарайчик, де жив місцевий дурник, або, за сучасною термінологією, — асоціальний маргінал.

Жодна душа на світі не знала, де він народився і звідки прийшов, а він сам, як і знав, то не говорив про те. Йому, власне, ні з ким було говорити, через що його вважали глухонімим.

Він не мав друзів, але не мав і ворогів. Він взагалі нічого не мав і, тим пак, ні на що не зазіхав. Уся його емоційна палітра описувалась двома почуттями — холоду і голоду. А єдиним його палким бажанням було — позбутися бліх.

І отак спливали роки, десятиріччя, а, може, і сторіччя, аж поки на його голову не звалилась халепа у вигляді жінки на ім'я Брайтенайхнер. Вона з'явилась до нього із постановою в руках і полишила йому копію. У тій постанові значилось, що халупка, де він жив, являє собою велику історичну цінність і що у ній, на цій підставі, будуть розводити шампіньйони. А тому він має відреставрувати той палац власним коштом, а особливо це стосувалось безцінних фресок і вітражів, і то усе за три тижні, а потому — щоб і духу його тут не було, і то у межах трьох тисяч кілометрів.

Три тижні сплили як один день, бо саме пройшли дощі, ту халупку мало не змило, він боровся проти повені і навіть думати забув за ту жінку і фрески, і шампіньйони, а копію постанови він, сором признатись, використав зовсім не за призначенням, бо, по-перше, все одно не міг читати, а по-друге, вона гарно пішла на самокрутки, тож, він якраз закінчив вичерпувати воду із льоху і почимчикував до кар'єру помити забрьохані чоботи, як вона з'явилась удруге і востаннє, і, забачивши його на містках, що він сам і змайстрував колись, спхнула того бідолаху у воду, бо, як говорив батько усіх часів і народів: «Є людина — є проблема, нема людини — нема проблеми».

Єдине, чого ота дама не врахувала — у нашого сіромахи були добрячі легені. Вона покинула місце, де було виповнено акт правосуддя, трохи раніше, аніж годилося за приписом, бо поспішала на відкриття дитячого притулку чи оперного театру, ми вже й не знаємо чого саме. Одне слово, вона не дочекалася, доки труп винесе на поверхню, а пішла у справах, і тут на місточках нагодився дід на ймення Панас, що теж був у цих місцях прийдою, але жив тут так довго, що із його присутністю усі якось змирилися і постанов про примусове виселення уже давно не присилали.

Той дід узяв нашого маргінала до себе, навчив говорити, плести кошички, час від часу сміятись, а інколи навіть плекати соціальні контакти…