… і от у тому трахті я пішов на їхнє свято, бо напередодні ми вполювали з Лоренцом здоровенного лося і він, себто Лоренц, дав мені трохи грошей.
Господи, оті полювання!.. Лоренц, як він був іще зовсім молодим, полював по-справжньому, себто із рушницею, зарядженою справжніми патронами, і коли він влучав у звірину, і вона, поранена, падала, а він наздоганяв її і розтинав ножем її паруючу плоть, і вмираюче серце іще пульсувало і гнало артеріями вже непотрібну тварині кров, а печінка блищала наче рубін, і очі уостаннє відбивали небо, а він стояв поперед своєю жертвою на колінах і, припавши до її оксамитової шкіри, випивав життя до денця… Бо, скажу тобі, Деппі, ніщо не смакує так, як гаряча кров!..
Ото і було справжнє полювання, а те, чим ми з Лоренцом розважалися тепер, він називав онанізмом — біганину лісами і пахкання патрончиками із червоною фарбою, котрі видавали, до того ж, у обмеженій кількості, аби не дуже нервувати звірину.
Грошей, що я отримав, якраз вистачало на дві кружки пива і дві порції ковбасок. Або ж на три кружки пива і одну порцію ковбасок, що було уже ризиковано, але ще не призводило до повної втрати розуму. Присягаюся, що я так і збирався витратити ті гроші і так би воно і сталося, якби якраз напроти мене не всілося трійко дівчат.
Це були дівчата не того штибу, що як їм дати половинку яблука із вирізьбленим числом 284, то вони здогадаються, яке число вирізьблено у тебе, але вони були такі молоденькі і милі і так пускали бісики на мою адресу, що я остаточно втратив обережність.
Я якось не здогадувався, що, завдяки недовгому перебуванню у фаворитах заморських королев, став популярним наче голівудська кінозірка. Це не означало, що усі обер- і нідерхольцландці бігали до мене за автографами, брали інтерв'ю а чи, чого доброго, торсали дружньо за плече і змовницькі підморгували, мовляв, як ти там погарував із тими дівицями у замку.
Якщо вам могло таке спасти на думку, це означає просто, що я не зумів донести до вас самобутності моїх земляків і не відкрив їхні серця. Певно тому, що сам погано на них розумівся.
Як завжди у таких випадках водиться у наших краях, я втрапив до вакуумної капсули, яку виробляє здоровий організм аби позбавитись чужорідного тіла або якоїсь іншої зарази. Бо лише у такий спосіб будь-яка зрівноважена система може запобігти саморуйнуванню — ізолюючи і видаляючи маргінальні елементи.
І я сидів у трахті, для чужого ока такий само типовий абориген, а насправді — чужинець.
І, замість з'їсти хоча б одну ковбаску, я нажлуктився того пива і наговорив тим трьом повіям, типовим продажним повіям, такого, що й сам тепер не можу пригадати. І не хочу пригадувати.
Я відстав від одного берега і не прибився до іншого, нікчемний провінціальний маргінал, що уявив себе вільною людиною.
О, я вже чую, як лунають їхні кроки. І я вже не встигну довести мою історію до кінця.
О, Господи, порятуй мою душу, Всесильний і Милосердний! А якщо це уже неможливо, то не дай мені стрітися на твоєму Страшному Суді із тими, кого я занапастив.
І я встав їм назустріч, великий і могутній, аби зробити оті знамениті СІМ КРОКІВ. І я рикнув так, що корови Зеппі виламали перегородки.
І я зробив шість кроків, і вітер виламував мою білу, наче травневі хмари, парасольку, і переді мною розверзлась прірва, і я перелякався, бо заніс уже ногу до сьомого, того сьомого кроку, що дарує свободу, і то був момент…
Фінал
… і то був момент, коли сонце, віддавши свій пустельний жар бруківці, котилося до західного пруга і промальовувало довгі тіні перехожих на розтопленому асфальті, і я був, здається, єдиним, хто насолоджувався тією жаровнею.
Мені було гарно, як може бути гарно людині, котра знайшла рівновагу із Всесвітом.
Я сидів і чекав, і нічого не боявся, бо чекання уже не несло для мене загрози. Навпаки, я так насолоджувався кожною миттю життя, що те може зрозуміти лише приречений до страти і помилуваний, кожного разу із захопленням думаючи — оцей кущик осоту я вже міг не побачити, а цього бджолиного гудіння — не почути, а оцю суничку — не скуштувати, а оту гарячу шурхнявість паркану не помацати.
І як то було любо і солодко усе те куштувати, мацати, споглядати, нюхати, і кожна дрібничка, як ото прищик на носі чи відірваний гудзик, виростали до події, що про неї можна було неспішно міркувати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Прірва для Езопа» автора Кушнєрова Наталія на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа“ на сторінці 61. Приємного читання.