Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Як ви уже добре знаєте, я був страшенним відлюдьком, але у Японії я бував час від часу, і навіть із декотрим задоволенням, бо, по-перше, мені ніколи, як то говорять, не лізли в душу, а, по-друге, у них завжди була напоготові тарілка із супом для гостя-заброди або баночка із котячими консервами для приблудного їжачка чи якої іншої звірини.

Уся Японія складалася з двох будинків. У тому, що ліворуч, як дивитися з луки, жив мисливець Лоренц із дружиною і трьома діточками. Дві дочки і синок були викапані матуся, чорняві і веселі. А у будинку праворуч жив чоловік, іще відлюдніший за мене, я не знав навіть його по імені, що і його трійко дітей, двоє хлопців і одна дівчинка, Доріс, скидалися на свою матінку, швидку на язик блондинку.

Інколи я думав, що найкраще було б, аби вони, себто діти, переженилися поміж собою, навели б купу малят і набудували б купу будинків, таким чином трохи збільшивши численність і площу Японії, що я її майже полюбив, коли зійшовся трохи ближче на полюванні із Лоренцом. Про останнього я вам, здається, уже розказував.

І отак сплив майже увесь квітень. Я жив у будиночку нещодавно померлого графа Моріца, що являв собою точну копію Віндзорського палацу, я і дванадцять качок. Вірніше, одна качка і одинадцять каченят. З ними мені було не так страшно ночами і не так самотньо удень. Мама-качка всиновила мене і брала на прогулянки лукою, правда, стояв я, як найслабший, останнім у колоні. Зате, як найменшого, вона і любила мене найбільше.

Із японцями я познайомився завдяки діду Панасу. Той Міклухо-Маклай, хай земля йому буде пухом, навчив мене хоч якось знаходити контакти із аборигенами, покладаючи на те велику вагу. На стіні у нього висів перелік найголовніших наших приятелів, що ми їх провідували із невеличкими дарами по черзі, від січня до грудня. Список рідів від десятиріччя до десятиріччя, не поповнюючись новими іменами, і на той час, як я прибився до діда, там залишалося усього троє з могікан.

Фішера ми провідували на Різдво і несли з собою у гарненькому, нами сплетеному кошичку, нами таки скопченої ковбаси і змаринованих грибочків. Вміст кошичка Фішер потім з'їдав, а самі кошички зносив до комори. Так вони і стояли у нього на поличках, п'ятдесят один кошик, ретроспектива творчості діда Панаса.

Кожного разу, як вони стрічалися, то випивали потроху, а тоді переказували одне одному, де, коли і як вони воювали. І так виходило, що майже день у день вони були на одних і тих само фронтах, і усякого разу вони піднімали чарку за те, що дід Панас жодного разу не поцілив із літака у діда Петера. Бо перший служив у повітряних військах, а другий — у піхоті. Забув сказати, що по різні боки фронту.

Лоренца ми провідували на Паску і приносили йому такий само кошичок із таким само вмістом, тільки додавши пару крашанок. Лоренца і Панаса поєднувало те, що перший ремонтував після війни військові літаки і майстерно матюкався мовою діда Панаса.

і третьою із могікан була крива Мар'яна, котру дід Панас провідував на Трійцю, але вже без мене.

— Уяви собі! Ото було кохання! — раз на рік казав дід Панас, пригладжуючи перед люстерком рідкого чубчика і густі брови.

Мені важко було уявити, що поєднувало тих двох людей — мого вродливого Тараса Бульбу і оту Кривеньку Качечку, і так само важко повірити, що її обличчя, тепер схоже на печене яблуко, колись нагадувало, за словами Панаса, росяну гілку калини.

— Шекспір, туди його трясця матері! — додавав дід уже на порозі і зникав аж до наступного ранку.

Хто зна, хто зна, як би виглядала красунечка Джульєтта у вісімдесят три роки?..

…І якщо я пережив той квітень, то лише завдяки Бобсі, що виявився не таким вже й дурним і що ми з ним стали нерозлучними приятелями. Він спав у мене на животі, важкий наче кабанчик, і м'який, наче подушка, подаючи мені приклад філософського ставлення до життя.

Нам приносили їжу і ставили її перед палацом Графа Моріца, котрий здох через надмірливе зажерство і був похований тут-таки неподаліку — скромний пам'ятничок із фотографією. У старому капелюсі Лоренца, той дикий кабан і справді скидався на аристократа, на обличчі якого лежала багатовікова печать спадкових хвороб і пороків його предків.

Отож, їжу нам приносили, а воду ми знаходили самі. У безлічі калюж навколо. Перші дні я страшенно соромився свого вигнання із замку, свого пропитого обличчя і старого дрантя, на яке перетворилася моя одіж. Але мало-помалу отой неспішний ритм життя японців і їхнє невороже ставлення до мене якщо і не залікувало мої невиліковні рани, то трохи притлумило біль.

Ми лежали із Бобсі у кущах жасмину, і я, прикидаючись що дрімаю, спостерігав за їхнім буколічним життям — дівчата, що виганяли гусей на луг, хлопці, що косили сіно, чоловіки, котрі поралися зі скотиною, жінки, які місили тісто і перемовлялися через перелаз.

Останні цікавили мене найбільше. Вірніше те, про що вони пліткували. Власне, єдине, що мене цікавило — то були плітки про двох моїх жорстоких королев, що ними я марив уночі і котрі поверталися до мене удень у вигляді сонячних галюцинацій.

Я збирав уривки інформації і укладав докупи мозаїку подій, що трапилися з моменту мого вигнання. І я дізнавався про дивовижні речі, які приключалися у тому чаклунському замку, і єдине, що мене дивувало, як це його іще не підпалили разом із тими чотирма неймовірними пожильцями.

Не хочу вам переповідати усієї почутої мною маячні, скажу лишень, що про них було відомо усе — від кількості споживаних на сніданок булочок до якості туалетного паперу, що ним вони користувалися.