Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

і ви поспитаєте, як я жив отой час у своїй халупі?

Самотньо.

Самотньо.

Самотньо.

Як людина, що її, сплячу, викинули, ні сіло ні впало, з корабля посеред безмежного океану, і якій пощастило досягти безлюдного острова. Без усякої надії іще колись опинитися на тому люксус-лайнері і звідати його райських розкошів.

Єдиною втіхою для мене була випивка. На гроші, що я повитягував із кишень моїх костюмів, котрі мені акуратно спакували до валізки, я купив мішок муки і бочку рутландської самогонки, і як мені ранком було на душі погано, або як уночі від мене біг сон, або як час від часу серед днини мене охоплювала туга, я зачірпував алюмінієвою кружкою того неперевершеного напою і відпивав ковточок-другий. О, то була горілка! Настояна на сорока семи травах, вона допомагала від сорока шести недугів і від сорок сьомого, найтяжчого, — чорної депресії, що на неї страждають отакі пасивні маргінали як я.

Від тої горілки була іще одна користь — вона гріла не тільки душу, а й тіло. Я і раніше не був мерзляком, а завдяки рутландському трунку міг би, якби сюди набігли йоги, позмагатися з ними, висушуючи на спині простирадла. Але у цій глухомані не було не те що йогів, тут марно було б шукати простирадло чи інші ознаки цивілізації.

Коли я, час від часу, виповзав на світ Божий аби трохи посидіти на ґанку, і голову мені напікало березневим сонцем (березень того року був і справді скаженим — стояли сибірські морози, від яких з дерев падали свіжоморожені білочки, а сонце сліпило так, що аж на обрії виникали міражі), і я міг час від часу помилуватися природними рекламними кліпами. Про що це я? Ага, про йогів. І я сидів на ґаночку босоніж, і під моїми йогівськими ступнями танув сніг, і якщо я, бувало, засинав, то прокинувшись за чверть годинки бачив, як на відталому круг мене лужочку зеленіє перша травичка і нею шмигають гарненькі ящірки.

Я жив за сценарієм, що його добре знають такі самітники як я — за тиждень починаєш говорити сам з собою, віднаходячи втіху у діалозі із рівним тобі за інтелектом співрозмовником, за два тижні — починаєш викладати свої філософські підвалини ящіркам, за три тижні — розумієш, що посіяне тобою зерно істини дає перші паростки і ящірки починають несміло вступати до розмови, а вже за місяць ти ведеш з ними цікаві дискусії і почуваєшся Платоном, оточеним палкими прихильниками.

Отак пройшов березень. Від того, що я пив, розум мій витончився неймовірно, і вже не лишалось жодної проблеми — від мікро- до макрокосмосу, яку б я не вирішив. Для мене не існувало ніяких загадок Всесвіту, а як раптом мене охоплював сумнів, я зачірпував тої чародійної рідини і вже бачив на дні алюмінієвої кружки, як трішечки розмикаються силові лінії якоїсь там мізерної мікрочасточки і у ній, наче джин у пляшці, нуртують нові світи, населені мільярдами мільярдів розумних істот, що народжуються аби, трішечки поживши, і то поживши недовго і негарно, померти, і то померти іще більш негарно і недостойно. І тоді я починав розуміти закони побудови Всесвіту, і його смисл, і його мету, а коли я допивав останнього ковтка, то розумів уже геть чисто все, знаходячи відповіді на усі питання. За винятком одного. Чому? Чому мене вигнали з раю?

І якщо я того часу не повісився, то лише тому, що стояв перед дилемою — яким чином. Розумієте, є два типи самогубців — одні, не-естети, кінчають життя, та й потому. Другі — естети — надають страшну вагу тому, що буде після їхньої смерті. Я маю на увазі, яке та смерть справить враження, як виглядатиме труп самогубця після смерті ну і таке інше. Я став естетом і тому, замість взяти мотузку і повторити експеримент на якійсь міцній гілці, детально обдумував сценарій, режисуру, мізансцену, костюм і світлові ефекти мого останнього спектаклю.

З одного боку я хотів нагнати жаху Аліні і хоч якось уразити професійну байдужість Віри до повішених, утоплених, зарізаних, задушених. З другого боку, я не хотів налякати нашого голубчика Алекса, і зовсім не бажав, аби ота пластикова Мері Лу, побачивши мене на гілляці поперед вікном колись моєї кімнати, знайшла іще одне потвердження своїй теорії про біологічну недоцільність збереження життя немовлятам із яскраво вираженими відхиленнями від загальноприйнятих норм.

І доки я пив, спілкувався із ящірками і детально обдумував, яким чином виманити до лісу Віру і Аліну на оглядини мого трупа (я уже майже вирішив повторити самогубство одного п'яниці-поета, ну, ви знаєте, того, що повісився голим, засунувши перед тим смішний віршик у відповідне місце, бо Аліна завжди дотримувалася думки, що добра копія завжди краща за поганий оригінал), закінчився березень із його морозами і завірюхами, а разом із ним закінчилася моя горілка.

Коли я прокинувся першого квітня, то побачив, що сніг, який перекривав усі шляхи до мого барлогу, розтанув, і тепер підступи до нього перекривало море прісної води, вода плюскотіла навіть на підлозі, а сам я, коли і не втопився, то лише тому, що спав у гамаку аби мені вночі криси не повідгризали носа і вуха.

Я сів у величезні дерев'яні ночви, де ми з дідом Панасом вимочували лозу на кошички, і наче Вінні-Пух, що про нього читала мені Аліна, коли їй здавалося, що на мене накочує всесвітня печаль, поплив світ за очі.

Я плив лісом, і то було б романтично, якби не те, що я ненавиджу воду, а особливо у такій кількості, і коли б не те, що мої руки тремтіли з перепою і я увесь час роняв саморобну тичку, а одного разу мало не проштрикнув собі живіт отією палицею, так що заледве не став схожим на іще одного, теж мені дуже симпатичного казкового героя, що простирчав самотньо на такій от палиці посеред води, доки його не знайшли вірні друзі, з тією лише відмінністю, що друзів у мене не було.

Я плив, і плив, і плив, підбираючи дорогою зайчиків, котів і білочок і, як добувся до сухого, то був схожим уже на третього казкового героя, забув, із біса, як його звали.

Я підплив до пагорбка, де стояло два самотніх будиночки. Ця місцина називалася Японія, і жили тут, відповідно, японці.

— Ой, мамин Бобсі повернувся! — сплеснула у долоні найчарівніша із дівчат, яких я колись бачив і що у неї я був свого часу закоханий, про що вона, звісно, не здогадувалася, — схуд, бідненький, змарнів, маленький!

Бобсі, товстелезний дурний котяра, із грацією сумо-борця вистрибнув на сухе, мало не потопивши мій човник і усіх звірят, і потерся об чарівні ніжки Доріс. Вона посміхнулася і стала іще чарівнішою.