Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Тож, ми валялися із Бобсі у кущах жасмину, і горе моє, що росло і росло безупинно по кількості, набрало за якийсь час нової якості, згідно із тим добре вам відомим законом про перехід першої у другу, і мені уже приносило насолоду оте посипання кривавих ран і виразок сіллю, перцем і іншими приправами і спеціями.

Бо, треба визнати, вигнавши мене, вони не те що не жалкували про мене, вони мене просто не згадували, як ото не згадують позаторішню підвищену активність на сонці люди, котрі не мають відношення безпосередньо до вивчення сонячних протуберанців.

Якщо вилущити із тих оповідок зерна інформації і викласти ту інформацію неупереджено, що я і спробую зробити, то велося тим чотирьом із біса добре. Вони жили на кшалт декамеронівських героїв. Не помічаючи, що навкруг лютує чума.

Десь посеред березня у тому невеличкому товаристві сталася подія, що, за моїми прогнозами, мала його поруйнувати. Спочатку священик із Нідерхольцланда, тоді священик із Оберхольцланда, а за ним священик із Нордланда і шаман із Рутланда відмовилися обвінчати Алекса із котроюсь із трьох дам, але із ким конкретно, не було відомо нікому.

Я ламав собі голову, котра із них здумала утнути ту штуку. Я по черзі уявляв нашого голубчика Алекса, котрий, до речі, був схожий на автопортрет Дюрера, я маю на увазі той, найкращий, де він скидається не на середньовічного рахитичного мужчину, котрим він, будьмо відверті, і являвся, а на Сина Божого, тож, я уявляв нашого Алекса по черзі з кожною із трьох жінок, себто, як він іде з котроюсь із них до олтаря, а дві останні несуть за молодою шлейф і кидають дорогою квіточки із кошичків діда Панаса.

Усе-таки я мав щастя трохи ближче за хольцландців спізнати Віру і Аліну, аби зрозуміти, що вони затіяли якусь складну комбінацію, у результаті якої кілька слонів чи офіцерів складуть свої буйні голівоньки. Я тільки не міг собі уявити, що стану тим пішаком, котрий спровокує таку трагічну кінцівку партії, у результаті якої загинуть обидві королеви, Біла і Чорна, Північ і Південь, День і Ніч, Віра і Аліна.

Дзвони на башті сусідньої церкви калатають, наче провіщуючи кінець світу, і мені здається, що найбільший із тих трьох дзвонів хилитається у моєму черепі, від лівої скроні до правої, аж мені вуха сіпаються і щелепи розвалюються.

Ось зараз виженуть бідного котика-братика на арену і, перед тим як убити, напустять туди матадорів, пікадорів і гладіаторів, та ще й примусять прудко бігати тією ареною і мужньо оборонятися. Оця гра із жертвою іде у них від канібалів, котрі так само змушують приречену до обіду жертву стрибати із списом проти озброєного племені, імітуючи справедливу боротьбу. Той ритуал має подвійний сенс — притлумити напади нечистого сумління і розпалити апетит.

… бо те трапилося із моєї вини і лише тому, що я їх отак обох любив, моїх вродливих і розумних, чарівних і неперевершених в усьому королев, і то лише тому, що ті проклятущі нідерхольцландці варять оте своє розпроклятуще чорне пиво, що розв'язує язик навіть німому і діє наче галюциноген, повністю зміщуючи реальність, і з тобою, після третьої кружки, трапляється найстрашніше — ти починаєш говорити жахливі речі. Навіть не те, що думаєш, хоча і це уже само по собі жахливо, ні, ти починаєш патякати те, про що навіть думати боїшся, навіть як залишаєшся сам на сам, аби яка нечиста сила ОТЕ не підслухала і не реалізувала. Коли я говорю ОТЕ, я маю на увазі не переливи тяжких підсвідомих бажань і думок, що прориваються інколи до наших кошмарів, а їхню похідну. Якщо ви, звичайно, розумієте, що я маю на увазі.

Оту властивість нідерхольцландського пива добре знає місцеве населення, яке, аби не відмовлятися від того божественного трунку, з одного боку, і не вибовкувати таємниці своєї підсвідомості, з другого, винайшло протиотруту — спеціальні баранячі ковбаски, що, коли звикнути до їхнього запаху, навіть смакують, але, найголовніше, вони нейтралізують дію чорного пива.

Прибульці, що стікаються з усього світу на Свято Чорного Пива, ті ковбаски не їдять, бо вони, правду кажучи, і вигляд мають доволі неїстівний. Після третьої кружки, як уже доведено багатовіковою практикою, вони зачинають танцювати на столах і усіма мовами світу займатися тим, що Аліна називала «душевним стриптизом». На ранок опісля пиятки їм стає на душі легко і радісно, наче немовляті, котре довго мучилося животиком і що йому поставили клізмочку з ромашкою. Іще одна особливість того пива полягає в тому, що людина геть чисто не пам'ятає своїх оповідок. Вона відчуває, що їй добре, не розуміючи, чому.

Існує іще один нюанс, що про нього чужинці не здогадуються, а саме, що на свято стікаються з усього світу легіони детективів. Переодягнувшись у місцевий трахт, вони переходять від столика до столика, почісуючи собі пузо, себто вмикаючи і вимикаючи таким чином диктофончики, а самі п'ють колу, що за кольором дуже нагадує оте пиво.

І якби не було того пива і того свята, скажу я вам, влада б в усьому світі перейшла б до рук марсіян, мафіозі а чи комуністів.

Той факт, що я вижлуктив пива, і то не одну, не дві і навіть не три кружки, не заївши його ковбасками, я не можу виправдати нічим. Якщо завгодно, я спробую це хіба пояснити. Наприклад, різями у області печінки, що аж пищала, як я підносив до рота кусманчик отого делікатеса. Або моїм бажанням зробити собі душевний клістир і навіки позбутися кошмарів. Бачите, дійшло вже до того, що ночами мені являлися незнайомі, трагічно загиблі істоти, і то вже не поодинці чи парами, а цілими народами і цивілізаціями, звинувачуючи у всіх катаклізмах мене, а поруч уже не було ні Віри, ні Аліни, аби утерти мої соплі і сльози, припинити мої страждання, закутати мене у плед і прочитати про Вінні-Пуха.

Взагалі ж, я був просто хворий і потребував ґрунтовного лікування. І якщо цього ніхто не помічав, то лишень через те, що зовні я став тим, колишнім, себто, недоглянутим, погано вдягнутим, смердючим і мовчазним, але, зрештою, сумирним і усім знайомим Деппі.

… аби Лоренц не подарував мені свій трахт і не дав трохи грошей, як він сказав, за роботу, тобто за те, що я приглядав за хатою та скотиною і супроводжував його на полювання, а, говорячи відверто, за те, що я перебрав на себе ролю його трагічно загиблого пса, котрому шекспірівська коханка діда Панаса цієї зими відрізала спочатку яйця, а тоді голову, а може навпаки, я не берусь стверджувати напевне, у якій послідовності, бо як Лоренц про те розказував своєю говіркою, котру я і без того погано розумів, то іще й схлипував, і я ніяк не міг взяти до тями, чи вона мертвому собаці яйця відтяла, чи кастрованому — голову. І то лише на тій підставі, що він одного ранку загавкав на три хвилини раніше відведеного йому законом часу.

Не пам'ятаю, чи я вам говорив, але та Мар'яна була за натурою ідеалісткою, і то не просто ідеалісткою, а ідеалісткою із ідеалами загальнолюдського масштабу, а отже не менш небезпечною, аніж герої, скажімо, народної французької революції. На превелике щастя для людства вона народилася у цьому глухому куті і змалечку була змушена тяжко працювати, заробляючи на шмат хліба, чому не доскочила шкідливого для людства рівня влади. Єдине, що їй залишалося, це побудова ідеального суспільства у межах Хольцланда, а що з роками вона уже не могла сама ті ідеали у життя втілювати, то мусіла звертатися за допомогою до судової машини.

Так, гарному і загалом вихованому псу Лоренца не дозволялось забігати за кордон, що відділяв Японію від її володінь. І розумний пес, ще як був малим щеням, збагнув, що він, такий милий і усіма обожнюваний кудлань, за тим невидимим кордоном, якого вони із Лоренцом вивчили по карті, являється персоною нон-грата. Що у нього виходило значно гірше, то це вивчити напам'ять постанову суду, згідно з якою він мав право гавкати з восьмої ранку до шостої вечора, із перервою на обід від дванадцятої до другої. Себто, він вивчив на зубок, коли він мав чи не мав права гавкати, а от що далося йому важче, то це втямити як він має гавкати. Річ у тому, що йому дозволялося гавкати за один раз не довше сорока семи секунд, тоді робити паузу не менш аніж вісім хвилин, а вже тоді…

Господи, ну як можна говорити ні про що. Абсолютно ні про що. I так довго. І так пристрастно. I абсолютно НІ ПРО ЩО.

У мене залишається якихось кілька годин аби закінчити оці нотатки. Чого він приперся на роботу на світанку? Якби мені сказали зараз, що за півгодини я помру і запропонували виконати перед смертю останнє бажання, то я б, Господи, побажав одного — слухати, як той собака оті півгодини конає у мене під дверима, а якщо те моє бажання здається тобі, Господи, не дуже християнським, то нехай йому заціпить аби я вже ніколи не чув його голоса, найненависнішого голоса у світі.