Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

— Що значить — дай подумати? Ти що, тягалася із усім Altenheim'oм?

— Ну, навіщо одразу «із усім»? Ти ж знаєш, що я закохалася, і то — моє перше кохання. Як не вважати найпершого. До твого волоцюги-батечка.

— Мені вийти? — спитав я чемно.

— Сиди, котику-любчику, сиди, — солодко сказала Віра. — У нас уже немає таємниць одне від одного. Ну, чого ти ревеш? — спитала вона Аліну.

— Я така нещасна, така нещасна, бо отримую усе занадто пізно.

— Інші і того щастя не мають. От як ми з котиком — чорта лисого отримали. Ге, котику?

— Ні, ви лише уявіть, яка історія! Той Берр працював у нашому місті, як я іще була дівчам, а він…

— А він — уже старезним дідом, — додала Віра. — Ким же він там працював? Резидентом?

— … і він ходив тими ж вулицями, що і я, наші маршрути були однакові, тільки лежали у протифазі. Коли я їхала з Дарниці, де жила, до Хрещатика, де навчалася, він їхав з Хрещатика, де жив, до Дарниці, де працював. І якби я його хоч раз стріла, то, присягаюся, одразу б зрозуміла, що то був він.

— Не думаю, що йому дозволялося за приписами розвідки зваблювати неповнолітніх.

Але Аліна була сліпою, глухою, безтямно закоханою і втратила почуття гумору.

— Я зараз вам щось покажу, — сказала вона з божевільним поглядом, зірвалась на рівні і побігла до спальні.

— Ось, дивіться, — вона відкрила альбом майже напочатку. — Бачите це фото?

— Сто разів ти нам його показувала і сто разів ту історію розказувала, — Віра взяла на півоктави вище і Аліниним голосом почала: «Того ранку, як я прокинулася, то одразу відчула, що на мене чекає найпрекрасніший день у моєму житті, і що того дня я стріну моє кохання. І я вбралася у свою найкращу і, до речі, єдину сукню»…

— … і поїхала до Дніпра, і гуляла його схилами, відчуваючи наближення щастя…

— Теж мені Маргарита! — Віра доїла свою порцію і підсунула до себе тацю із трьома четвертими гуски. — Не прогулювала б уроки, не завалила б вступні іспити, і твоє б життя склалося інакше. Ну добре, що там було далі у твоїй серцероздираючій розповіді? Коли ти саме хотіла звернути до пам'ятника Володимиру-Ясне-Сонечко, якийсь фотограф-аматор тебе сфотографував…

— То був не фотограф.

— Авжеж, то був інопланетянин, але з фотоапаратом, до речі, не найкращої якості.

— То був навіть не інопланетянин. То була моя безталанна доля, котра навмисне відвернула мою увагу на якусь мить. Гляньте іще раз на фото. Що ви тут бачите?

Я бачив дівчинку із тонкими литками і зап'ястями, із припухлими щічками і ліктиками, на тій невловимій грані між дитям і жінкою, що її красі французи придумали спеціальний термін beaute du diable.