Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Аліна, котру той контингент називав не інакше як «дівчинко», купалася у компліментах і подарунках. Вона отримувала любовні листи і вірші. Особливо їй подобалися вірші одного банкіра, бо він мав звичку приколювати такером сотенні купюри до кожної сторінки, від чого його поезія набувала вагомої цінності. Кілька дідусів зовсім втратили від кохання голову і пропонували їй руку і серце. Ми навіть усерйоз обговорювали трьох кандидатів. Один був дуже старий і багатий, другий — дуже старий і дуже багатий, а третій, дев'яностоп'ятилітній веселун, грошей мав катма, але це компенсувалось у Аліниних очах його графським титулом. У того останнього, із пам'яттю, яка працювала за принципом телескопа, себто, усе, що близько, їй не сила було вичленити і ідентифікувати, зате події, що про них можна було вичитати лише в підручнику історії, вимальовувалися у найменших подробицях, і от у того третього Аліна раптом закохалася.

То було її перше кохання, сказала вона, як не вважати найпершого, про яке Аліна ніколи мені не розповідала, хоча в усьому іншому стосовно минулого була завжди відвертою. І я дуже любив гортати із нею той альбом, як наша марафонка Віра накручувала кілометри лісами і горами.

Кожна фотографія була як мушка, вловлена у шматок бурштину. І до кожної з них існувала невеличка історія, що завжди слово в слово повторювалася. Ось Аліна — чарівне кругловиде дитя, на руках своєї матусі, смертельно вродливої жінки, і коли я кажу смертельно вродливої, то у буквальному смислі цього слова, бо її врода коштувала трьом чоловікам, кожному на свій лад, життя. Може я колись напишу про неї роман, як цей мій буде розкуплено і як мені, звичайно ж, не зітнуть голову на прохання тих дванадцяти знудьгованих безконечними судочинними іграми людей, що їх тримають уже стільки місяців, нехай і у комфортабельному, але відрізаному від світу готелі. Так от, ця жінка, у незліченних низках коралових намист і мальовничому трахті тримає на руках те миле дитя так, наче яке шолудиве кошеня, з якого боїться набратися бліх. І я чую, як вона говорить фотографу, що дуже погано, як перші діти не вмирають, бо одразу видно, скільки років матінці. Аліна і була саме тим першим дитям, що не вмерло.

Якби я мав коли таку гарненьку донечку як Аліна, я б любив її, утирав би носика і водив на прогулянки, тримаючи за пухку дитячу долоньку. І усі б милувалися нею і дивувалися, що у такого поганого з виду добродія уродилося таке ангельське створіння.

Але іще чарівнішим, хоч те і важко було уявити, наче знак, що стоїть за «фортіссімо», було іще одне дитя. Воно бігло кудись ловити метеликів чи ящірок, його ухопила чиясь рука ззаду за платтячко і затримала так на якусь мить перед об'єктивом аматора-фотографа. Те дитя, схоже на хлопчика, із збитими колінцями і хлопчачим чубчиком, обіцяло колись перетворитися на найпрекраснішу з жінок. Так воно врешті і вийшло, і мені пощастило її зустріти і покохати, і провести з нею не один день, тиждень і навіть місяць. Той альбом я пробував, до речі, віднайти опісля того, як я уже жив у своєму барлозі, а у Хольцланді, Нижньому і Верхньому, вибухнула новина, що дві заїжджі красуні-відьми були урешті покарані за своє чаклунство і розпусту, і то у такий жахливий спосіб, що ніхто не наважувався промовити, як саме. Одним словом, вони зникли, і над Хольцландом запанував мир і спокій.

Отоді-то я й поставив догори дном увесь будинок, від підвалу до горища, повивертавши усі шафи, шухлядки і коморки, шукаючи Алінин альбом. Але він зник так само безслідно, як і його власниця. І у домі було пусто і пахло смертю.

Я взяв із собою на згадку пару Аліниних панчох і Вірину нашийну хустинку, що і навело отих недоумків на думку, буцімто саме я причетний до їхньої смерті, і те звинувачення підкріплювалося тисячами відбитків пальців, які я полишив скрізь у домі. А панчохи і хустинка фігурували, до речі, на процесі як речові докази під номером один і два.

Але мене знову заносить із стежини спогадів, хоч я і поклав твердо не збивати хронологію.

Отож, я розповідав сам про те, як Аліна, закохана по вуха у старезного діда, їздила на Різдво годувати пожильців привілейованого старечого закладу для доісторичних князів, банкірів і тому подібного непотрібного мотлоху, а ми з Вірою готували чудову вечерю. То було і справді по-сімейному лагідно і зворушливо, аж мені здавалося, що ми з Вірою — стара подружня пара, яка скоро святкуватиме золоте весілля.

Нагодувавши утретє ту хронічно голодну зграю (важко навіть уявити, скільки вони з'їдали в день на дармовщину, бо, бачите, ті багатії і стали багатіями тому, що вони упродовж життя нещадно економили на милі, зубних щітках і хлібі), Аліна була урешті готова святкувати з нами Різдво за товстезною, наче підсвинок, гускою. За третім разом вона принесла купу подарунків, що їй вручили оті мумії, а від збіднілого графа, її кандидата номер один, вона отримала у подарунок його фотографію. До речі, дуже неякісну.

— Якщо він не помре до Паски, то ми повінчаємося, — сказала вона мрійливо, розглядаючи фото.

— Як сніг, то й зима, як з літ, то й з ума, — констатувала Віра і поставила на стіл те, що відібрало у мене розум і відбило апетита на кілька днів — начинену яблуками гуску.

Бо, хоч вона виточувала із себе усі найкращі пахощі світу, їх вектор викликав у моїй підсвідомості абсолютно неїстівні асоціації, а оптично вона лише підсилювала — прости, Господи, я, видно, і справді перверзний тип — те жахливе нюхове враження. Я просто не можу назвати його словами. Якщо у кого із вас такі асоціації колись виникали, то ви зрозумієте мене, але переважна більшість читачів, як я опишу оте словами, відклавши книжку убік, побіжить до ООН чи НАТО, вимагаючи, аби автора цієї книги пропустили через м'ясорубку психіатрічки.

Гуску розрізувала Віра, бо мала добру практику на терені судмедекспертизи. Робила вона те справді майстерно, а гуска ворушилася під ножицями наче жива. Я отримав стегно і спробував, заплющивши очі і затамувавши подих, шматочок гуски проковтнути. Люди добрі, і за смаком вона нагадувала те, чим пахла.

Я іще встиг добігти до туалетної кімнати і виблювати усе, що їв протягом останнього року. Аліна, у якої, видно, виникли ті ж перверзні асоціації, не добігла, і ми потім разом із нею вимили підлогу. Тоді вона прийняла душ, ми обидва почистили зуби, переодяглися і сіли до столу, але з другого, дальнього кінця, подалі від артефакту, що викликав у нас таку реакцію відторження.

— Ви що, завагітніли обидва? — ображено спитала Віра, наминаючи соковиту плоть.

— Дай подумати, — відповіла Аліна. — Що стосується мене, здається так.

Я подивився на її обличчя, і воно видалося мені прекраснішим за усі венеціанські порцелянові маски. Я завжди хотів мати донечку, а як познайомився із Аліною, то бажав, аби вона була схожа на неї. І мені раптом уявилося, що Бог почув мої молитви і виповнив їх, так би мовити, на якийсь безпорочний манер. Як було, очевидно, у випадку з Йосипом.

— Безпорочне зачаття? — поцікавилася Віра, і я знову подивувався спорідненості наших душ і однаковості наших асоціацій.

— Дай подумати, — повторила Аліна і надовго замовкла.