Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Моя видавниця знову написала мені листа. Той брехун-наглядач, що і дня прожити не може аби мені якось не зіпсувати життя, довго не передавав його, запевняючи увесь час, що Америки як континента більше не існує, бо його рознесли ущент терористи, і то так переконливо, що я мало йому не повірив. А як давав мені сьогодні каструльку з блідою рідиною, яку вони назвали у меню «російський борщ», то я побачив під нею знайомий уже за формою авіаконверт. Якби ті добродії скуштували коли українського борщу, бо борщ — то ніякий не винахід, нехай і такої великої держави, як Росія, о, коли б вони хоча б побачили і понюхали той кулінарний шедевр, то назавжди б зарубали собі на носі, що борщ — то вінець української кухні.

А може, то була іще одна із психологічних тортур, котрих вони мають невичерпну кількість про запас. Сповіщають мене напередодні — завтра буде на обід борщ, аби я увесь час не міг ні спати, ні писати, чекаючи на розкішний наїдок, на поверхні якого плавають золоті монетки наваристого жиру, а сам він пахне тринадцятьма — не більше і не менше! — складниками, де абсолютним королем має бути буряк — розумієте, буряк? — підтушений із морквою, цибулею і томатами буряк, а як я на нього цілу добу чекаю, неспроможний склепити очі чи написати бодай рядочок, а отримую замість часником і салом засмаженого, сметаною приправленого і зеленню притрушеного борщику оту забовтану мукою жижку, то це і є тортура номер один із їхнього репертуару.

Але лист, уже як довго той клятущий наглядач не тягав із собою у засмальцьованих штанах, він змушений був віддати, бо страх не виконати якийсь із тюремних приписів переважив у ньому ненависть до мене. Тягав він той лист у задній кишені штанів, від чого конверт набув округлості його товстих сідниць і смердів його нижньою білизною, аж я спершу мусив засунути конверт якомога далі попід матрац і лише наприкінці дня спромігся його розпечатати. Господи, який він і справді мерзотник. Я тільки сподіваюся, що його чорти у пеклі годуватимуть тією блідою бовтанкою…

Моя мила видавниця так хвалить мої начерки, що я на радостях аж простив тому виродку погано зварений борщ. Врешті, не він сам його варить, а потім, може бідолаха і не знає, що ж то воно таке, ота райська їжа. Від любих слів видавниці я так розчулився, що аж поклав по закінченню романа детально описати рецепт приготування борщу і подарувати йому на прощання, як мене кінець кінцем виправдають.

Єдине, що не зовсім зрозуміло моїй видавниці, то це моя щира любов до двох жінок, котрі мене як чогось і навчили, то хіба жлуктити пиво, горілку і шампанське у різних комбінаціях та ще різатися в карти. Не знаю, коли і у вас склалося таке враження, то я дуже доречно почав описувати достоїнства моїх королев.

Перше — меломанки, як я уже про те писав, і то — найвищого ґатунку. Вони вже по яким тільки концертам мене не тягали. Друге — театралки, і я мусив їх так часто супроводжувати на прем'єри, що аж мій костюм витерся на сідницях і ліктях. Бачите, вони навіть костюм театральний мені справили, і то ще до того, як я знайшов оті пізніше по-дурному втрачені мільйони. Третє — у кожної з них були тисячі хоббі. Аліна, приміром, вишивала хрестиком, збирала гербарії і пекла добрі пироги. Віра була чудовою спортсменкою, ловила жуків і метеликів, а ще була пристрасною мандрівницею по Інтернету.

І оте усе, по мірі своїх здібностей, я переймав у них. А якщо ми час від часу випивали пляшку-другу за картами, то лише для того, аби пофілософувати і поспілкуватися. І останнє, мало не забув, вони обидві божественно малювали — Аліна олійними фарбами, а Віра — аквареллю. До речі, той портрет, що ви побачили, купивши книгу, намалювала саме вона. На ньому — Аліна, іще до того, як підтягла обличчя, чому вона виглядається трохи старшою, аніж опісля, як слідчий за моєю допомогою складав її словесний портрет, з на руках у неї — її котик-любчик, іще до того, як його переїхало машиною, і місце якого я посів опісля у її серці.

Не знаю, може я і забув перелічити іще які їхні обдарування, але і цього, думаю, досить, аби зрозуміти — не покохати ті довершені створіння було неможливо, і я кохатиму їх вічно, у якому б переродженні ми з ними не стрілись.

Отож-то, доспівавши про козака, що поїхав за Дунай і сказав дівчині прощай, я закінчив ту Богом мені послану роботу. Сьогодні мені працювалося весело і легко, може через очікування заробітку а може через чудову екіпіровку, що дала мені Віра. Той її комбінезон, немов жіноча панчоха, прийняв форму мого тіла і сидів, наче улитий, ніде не муляючи і не заважаючи. Бо хоч я був нижчим за Віру, зате товщим, а, отже, за об'ємом таким само. Я вирішив навіть не знімати його, так добре він грів мені поперек і нирки. І шапочка-шолом, із прорізами для очей і носа страшенно пасувала мені. Її я, правда, зняв, бо занадто вже войовничо у ній виглядався — викапаний агент спецпідрозділу по боротьбі із відмиванням нечесно нажитих грошей.

Я накинув на комбінезон куртку, поклав штани та светра до великої торби, а шапочку і рукавички — до маленької торбинки, де лежав мій іграшковий пістолет, і почимчикував до свого роботодавця Конрада.

Він сидів у скляному бюро перед комп'ютером і нарізав на підкладочці до мишки сало. Я стояв поруч, споглядав, як він його наминає, із помідорами і чорним хлібом, запиваючи пивом із бляшанки, і ще ніколи в житті мені так не кортіло сала.

— Гей, — врешті озвався я, бо він був, здається, так заглиблений у процес поїдання сала, що геть не помічав мене.

— Угу, — плямкнув він мені масними губами.

— То я, того, закінчив.

— И-ги, — на нього напала гикавка.

Бачите, якби я вибрав інший момент, якби не оте товсто нарізуване на підкладці до мишки сало і недурна гра слів — «сало на мишці — сало для мишки» — якби не те, що мені так хотілося їсти, то я б не впустив ініціативу розмови, і діалог склався б інакше.

— То я, той, піду.

— Катай, пінгвіне, катай, — сказав він він лагідно і відригнув мені в обличчя салом з помідорами і учорашньою тушкованою капустою.

— А гроші?

— Які, голубе, гроші?