Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

— Довершене Пробудження — це коли просинаєшся ранком, а у тебе болить горло і тобі дозволяють не йти до школи.

Вона поставила чашку із недопитою кавою на тацю і на цілий день зникла у своїй кімнаті.

Усі троє, ми були тяжкими жертвами свого дитинства.

А наступного дня я побачив янгола. Вірніше, спочатку я почув небесну музику. А іще за мить до того на голову мені сіла лапата, завбільшки з футбольний м'яч, сніжинка і, ледь доторкнувшись до моєї голеної маківки, розсипалася на мільйони холодних іскорок. Я підняв голову на звуки райської арфи і побачив янгола, що ширяв наді мною, перебираючи золоті струни.

— О-о! — подумав я сам собі. — Отак воно і починається.

А янгол жіночої статі, хоча я завжди думав, що янголи статі не мають, опустився трохи нижче і простягнув мені кружку для пожертв. Я, зачарований тим акробатичним трюком, бо спочатку не побачив мотузки, яка охоплювала її талію, і не помітив, що на ній були дешеві колготки, що, погодьтеся, також розбивало чари цього Veranschtaltung'a, отож, я, приголомшений свідок чуда, вкинув туди останню монету і отримав від дівчинки, бо то був ніякий не янгол, а дівчинка років дванадцяти-тринадцяти, квиточок до лотереї-томболи.

Бач, на які тільки хитрощі і обмани не йдуть члени тої могутньої організації, не буду навіть називати її імені, бо остерігаюся їхньої помсти, підкажу лише вам, що одна із її філій якраз знаходилася у підземному переході, праворуч від любого моєму серцю закладу, де із незнайомців кували когорти друзів. Отак прив'язати бідне дитя за поперек на мотузку до білизни і спускати його за допомогою стріли баштового крану до перехожих, аби розчулити їх і видурити останні гроші. Я ніскільки б не здивувася, аби раптом взнав, що ту дитину було викрадено іще немовлям і з того часу муштровано для такого роду акцій. Хай їм грець, грошей своїх я уже позбувся, бо коли слідом за першим, щирим, а отже дурним, поривом жертовності мене охопив другий, практичний і розважливий, і я думав скоренько ту монету забрати назад, машиністка баштового крану, вдягнута у форму тієї могутньої організації, натисла на кнопочку і дитину стрімко понесло догори.

Я став до черги обдурених за призами лотереї-томболи. Хто отримував олівчик, хто соску або льодяник, а мені випав пластиковий дитячий пістолетик, дуже схожий на справжній, але значно легший. Я спустився до підземного переходу і побачив у вітрині поміж вбиральнею і «Червоним хрестом» фотографію нової, незнайомої мені дівчинки. Хотів би я колись мати отаку гарненьку донечку — розчісувати їй кіски, водити за ручку до театру ну і таке інше. Відмантулю останню зміну, заберу кривавим трудом зароблені гроші і завітаю до неї, поклав я твердо.

Цього разу, нехай і останнього, я мав урешті належну екіпіровку. Віра дала мені свій еластичний і водокуленепроникний комбінезон, зручні, з тієї ж матерії, рукавички, підбиті із середини легкою бавовною, і таку само шапочку-шолом, що надягалася на голову, наче панчоха, із прорізами для очей, рота і носа. То була її робоча форма, бо коли її звільнили з роботи в прокуратурі, вона заробляла на життя як агент спеціального підрозділу по боротьбі з відмиванням нечесно нажитих грошей.

Отак я і йшов, з двома святковими торбинками — форма для агентів спецпідрозділів в одній руці, пластиковий пістолет марки «Беретта» — у другій, і нічим не відрізнявся від натовпу таких само обвішаних торбинками людей. Як не рахувати моєї зраненої маківки, що нагадувала якийсь чудернацький плід, щось середнє між авокадо і хурмою. Отож, усі тягли торбинки і я раптом згадав, що сьогодні — Святий вечір, і страшенно зрадів, що саме сьогодні отримаю чесно зароблені гроші і куплю на них своїм красунечкам купу подарунків, і покладу їх під ялинку, котра росла у Аліни попід вікнами.

Ото буде насолода лежати на її ліжку і дивитися як вони наміряють панчохи, шарфики і рукавички. Я твердо поклав прикупити на здачу добрих наїдків, бо ті булочки з джемом лізли мені уже через вуха.

І ми накриємо на стіл і запалимо свічки і святкуватимемо тихо і по-сімейному. А може, навпаки, я куплю на додачу пляшку горілки, і ми зробимо коктейль з шампанським, як тоді, коли на Віру накотило, і трохи посвинячимо, що мені б також сподобалося. Бо іще, здається, Авіценна радив своїм пацієнтам принаймні раз на місяць влаштовувати ґрунтовну пиятку. Оті старовинні рецепти, що нам час від часу прописувала Аліна, мали дійсно чудодійну силу.

Тільки тепер я осягнув, у чому полягає сенс тяжкої фізичної роботи. То така ж, урешті, радість, дійти до кордону своїх можливостей, а тоді піти далі, хоча здавалося, що межа уже досягнута і за нею ти просто помреш від перенапруги, і не померти, а піти далі, ще далі, і так долати бар'єр за бар'єром, аж до фінішу, де на тебе чекає винагорода.

Того дня я працював легко і майже натхненно, наче Рафаель чи да Вінчі за розписом капели. Зрештою, і вони були, в біса, нічим іншим, як трудягами, що цілими днями стояли, задерши голови і руки догори, оце як я зараз, і водили своїми пензлями, наче я квачем, прив'язаним до ручки від вантуса. І я почав наспівувати. Спочатку оту знамениту тему із Карміни Бурани, ну, ви знаєте:

Па-па-па-па

Па-ра-ра-ра

Па-па-па-па па-ра-ра

Па-ра-рррра!

І виявилося, що у пустих холодильних камерах, де можна було за необхідності зберігати морожені туші гурту мамонтів — чудова акустика. Тоді я проспівав трохи із Равеля, потім спробував 2-й фортепіанний концерт Прокоф'єва, а уже як останню стіну закінчував, то вжарив нашу з дідом Панасом улюблену пісню «їхав козак за Дунай». Попередній репертуар я вивчив, до речі, завдяки моїм королевам.

Здається, я вам жодного разу не розповідав про це їхнє захоплення — вони були пристрастні меломанки. Для них музика несла ту само емоційно-інформаційну палітру, що для мене запахи. Не знаю навіть, чому я, власне, про те не розказував.