Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Крива Мар'яна, що інколи чатувала поблизу озера у надії іще раз стріти Георгія Побідоносця і стребувати з нього відшкодування за кізочку, та крива Мар'яна, що тепер виступає головним свідком проти мене на процесі і твердить, буцім-то бачила, як я утопив Віру, прив'язавши моїй коханій королеві до ніг бетонного стовба, що так їй, бачите, знадобився б для ремонту курника, вискочила із кущів і вчинила мені справжній допит.

У її скуйовдженому волоссі стримів осінній кленовий листочок. Він був таким довершеним за формою, що я не втримався і витяг його собі на згадку. Та дурнувата Мар'яна відсахнулася, бо їй примарилося, що я збираюсь її убити, про що, знову-таки торочила на процесі — ніби-то я, як побачив, що мене за тим ділом заскочили, то надумав і її, як свідка, прибрати. Вона закричала від жаху, наче її зникла кізонька, і побігла світ за очі, та так прудко, що я їй того листочок і показати не встиг. І коли я на процесі намагався навести на розум і нагадати про той осінній листочок, у її бідній голові щось зсунулося і вона стояла на своєму — було то саме у той день, у травні, як вона косила кроликам травичку. А хай їй трясця, щоб вона довіку у пеклі собакам сіно косила. Отаких свідків я нікому б не побажав. Один із них, шестипалий Фібіг, присягався, що як я одного разу напився, то плакав і розповідав йому про своє утоплене кохання. По-перше, я ніколи не напивався, а, по-друге, як таке одного разу мені і трапилося, то я говорив те у метафоричному смислі, і мова, до того ж, ішла не про кохання, а про сенс життя. А ну їх к бісу, нема у мене часу переповідати оту несусвітеню брехню.

— … бо інтелект собаки, наприклад, визначається за його здібностями адаптуватися до змін у навколишньому середовищі, — закінчила Віра свою лекцію.

І у нас, за словами Аліни, почалось «собаче життя».

Не знаю, чи пробували ви коли заробляти гроші? Я маю на увазі, по-перше, чесним робом, по-друге, багато грошей, а, по-третє, не маючи на руках якоїсь посвідки, що дає вам право на працю, і, як наслідок отого «по-третє», — заробляти гроші на чорну, і до того ж, тяжкою фізичною працею.

Ви ж знаєте, у мене не було ніякої ідентифікаційної картки. Я міг би її може якось виправити, але після тієї ночі у казіно, коли мені явилося моє босоноге дитинство, я зрозумів, що як мати такий ідентитет, то краще взагалі ніякого не мати.

Моя красуня Віра, доки вона влаштовувала приватне життя Аліни із Жан-Люком, свій паспорт прострочила і стала «нелегалкою». Про те, аби скористатися паспортом філіппінки у цих краях, де вважалося, що чорноока грація чкурнула додому, не могло бути і мови. Тому ми відправили на пошуки роботи Аліну, яка мала аж два паспорти, один гарніший за інший. Вона шукала роботу легально і, як скоро виявилося, безнадійно. Бо хоч роботи було — греблю гати, але для отримання доброї роботи потребувалася рекомендація із попередньої доброї роботи, і то саме із цих-от місць, а не деінде з-поза моря.

Якби той капосний Жан-Люк не помер так нагло, за три дні до того, як вступав до сили страховий поліс на її користь, а тоді іще ота позашлюбна дочка не примудрилася накласти арешт на його майно, то ми б і горя не знали, влаштовуючи час від часу так звані інтернаціональні вечірки. Ми вже погодили список — грецьку — із сиртакі і козячим сиром, українську — із гопаком і салом, грузинську — із чахохбілі і лезгинкою і російську — із горілкою і мордобоєм. Ми навіть уклали меню і замовили запрошувальні карти у місцевій друкарні. Але не так сталося як гадалося…

Кожного дня, вирушаючи на пошуки роботи, Аліна опускалася у своїх Anschpruch'ax на один шабель нижче, але коли їй відмовили навіть у місці прибиральниці, бо навіть для миття унітазів потребувалася відповідна посвідка з попереднього, аналогічного місця роботи, вона прийшла додому і гірко заплакала.

— Чого ти римзаєш? — не втрималася Віра. — По-перше, як влаштовуєшся на таку роботу, то не треба надягати норкове манто, бо це викликає певне упередження у роботодавця, а, по-друге, аби не перебігла мені тоді дорогу із Жан-Люком, то й працювала б собі спокійнісінько у своєму бібліотечному фонді, фліртуючи із заїжджим начальством. Воно то і зараз не пізно. Катай додому.

— А ви? — спитала Аліна. — Як же я покину вас?

Мені стало приємно, що отим «ви» вона залучила до гурту і мене.

— Ну як же я покину тебе з Андрійком? — уточнила вона і викинула мене із сього затишного родинного гніздечка.

Я знову відчувся прийдою, якого виганяють із домівки на дощ.

— Як уже у твого синочка не вистачає совісті і грошей піклуватися про Андрійка, то ми із котиком-любчиком підемо на роботу.

Заради цієї жінки я міг піти на все. Навіть на роботу.

Я тільки ще не уявляв тоді, який то подвиг — фізична праця. Під фізичною працею я маю на увазі не те, аби час від часу перекопати грядку на городі чи підмести сміття на вулиці. Я маю на увазі роботу по десять-дванадцять годин де і чим прийдеться, вдень чи вночі, за дощу чи снігу. Жаль, що я свого часу не навчився плести ті гарні кошички і капелюшки, слугуючи діду Панасу лише на побігеньках.

І ми із Вірою пішли на заробітки. Куди поділися наші розніжені сніданки, куди щезло оте почуття лінивого плину часу… Я вже не говорю про розкоші наших мандрів, які тепер видавалися мені давно баченим кінофільмом. Інколи мені снився Париж, якого я не зумів свого часу оцінити, і як я схоплювався о пів на третю ночі аби бігти за чотири з половиною кілометри до пекарні, то дуже жалкував, що не народився у тому місті, єдиному місці на землі, де можна бути нещасним і через те не страждати.

А тут, у цьому Богом забутому дикому куту, я зненавидів усі пекарні світу і усі хлібобулочні вироби. У мене виявилася алергія на муку, яка рипіла по всьому моєму волохатому тілу і лізла до вух, очей, носа, черевиків, нижньої білизни. Від тої муки мені висипало на спині, і я чухався нею об стіни, наче шолудива свиня об тин. Але іще гірше було із тістом. Воно липло куди тільки можна було собі уявити і не хотіло падати кругленькими кавалочками на піддон до випічки, як у моїх вправних колег-молодичок.

А жарко було у тій пекарні, наче у чорта на сковороді. Мої напарниці роздягалися до ліфчиків, але видовище їхніх напівголих тіл не викликало у мене нічого окрім огиди, бо вони пахли мукою, сирими яйцями і содою. Сам я скажено пітнів, але соромився скидати сорочку, і то не через своє волохате погруддя, а через висип на спині, який я уві сні роздирав до крові. Я боявся, що через те мене викинуть з роботи. Наприкінці зміни хазяйка платила мені готівкою за роботу та ще й пакувала на дорогу свіжих булочок, що їх я клав на столик у їдальні. Для Аліни, котра іще спала, і для Віри, що вже приймала душ, аби бігти на роботу.