Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Їй теж було не з медом. Та що я таке кажу — вона тихо страждала.

І не так через те, що робота була тяжкою, як через саму ту роботу. Що вона саме робила, про те вона мовчала. За словами Юргена вона була гордячкою. Але що той дурень-регбіст у сутані священика на ній тямився. Інтелігентна і цілеспрямована, цнотлива і мужня, романтична і працьовита, проста і духмяна… О, я міг би вести той перелік безконечно, бо вивчив мою кохану, наче Біблію, напам'ять. Але кожного разу вона відкривалася мені новою сторінкою, і я наново у неї закохувався.

— Бачиш, котику, обставини міняютьтся і до них, як-не-як, треба пристосовуватися, аби вижити. І життя не питає тебе про твої мрії, освітній ценз чи соціальне становище. Мільйони людей на світі ходять на таку роботу і не роблять з того геройства.

Доки вона приймала душ, я намагався якось особливо приготувати сніданок, викладаючи ті кляті булочки вигадливими вежками. Але вона ледь надкушувала від котроїсь, відпивала кілька ковтків кави і їхала на роботу. Машина, старезний «форд» скупердяя Жан-Люка, не заводився за холодної пори, і я мусів штовхати ту замерзлу бляшанку, аби вдихнути у неї іскру життя.

Її робота була аж за п'ятдесят кілометрів звідси. У тому далекому краї не питали про аусвайси і посвідки. Один Бог знав, чим вона там займається. Якось, як ії про те спитала Аліна, вона сказала:

— Яке то має значення? Свого часу я он у морзі підробляла.

І на тому розпитування скінчилося. Коли вона поверталася, я уже лягав спати, щоб встигнути о пів на третю до замішування тіста, але іще і серед ночі товстим ядучим вужакою тягся до її кімнати коктейль мислимих і немислимих хімічних засобів для чищення каструль, підлог і унітазів.

Аліна теж знайшла урешті роботу, у порівнянні із нашими шляхетну і добре оплачувану. Вона розносила їжу старезним дідусям і бабусям. Той притулок для стареньких був далеченько від нас, і вона їздила туди тричі на день велосипедом, бо, по-перше, другої машини у нас не було, а, по-друге, вона усе одно машину не водила.

Оця обставина мене тепер якраз найбільше і дивує. Бо як мене сповістили, що вони знайшли вщент вигорілий «форд», за кермом якого сиділа обвуглена персона жіночої статі, а на її пальці була весільна обручка з написом «Аліні — з любов'ю від Жан-Люка», то я, проплакавши цілу ніч, на ранок дуже у тій історії засумнівався. Бо Аліна не те що сама машину не водила, вона взагалі боялася їздити у легкових машинах, вважаючи їх дуже небезпечним транспортним засобом. Але бачите, свого часу під час мого арешту вони знайшли у мене пару її панчіх і сулію з гасом. Тому вони тулять усе те до купи, аби поліпшити статистику по розкриттю убивств у цьому благословенному краї.

Отак ми й жили тоді якийсь час, якщо це, звісно, можна було назвати життям. Гроші ми з Вірою тримали не у банку, а у банці, збираючи потрібну для прокладання каналізації суму. Бо, як не дивно, через якийсь бюрократичний вивих ми не мали права користуватися Жан-Люковим майном, але мусили за нього платити, аби його не конфіскували оті зажерливі Behorden. А те, що заробляла Аліна, якимось дивним чином переходило до рук ювеліра за діамантову весільну обручку, яку їй подарував той покидьок Жан-Люк і за якою отепер було ідентифіковано обгорілий труп якоїсь жінки, що сиділа за кермом Жан-Люкового «форда». Тож і виходило, що бідна Аліна тричі на день ганяла до тих стариганів і взагалі задурно, кожного разу ризикуючи звихнути собі в'язи чи потрапити під колеса вантажівки, аби тільки не судитися з ювеліром.

Наше життя, як запевняла Віра, тепер нічим не відрізнялося від життя мільйонів пересічних громадян усього світу — ми працювали наче скажені пси і заробляли приміром стільки ж. Якби не мої булочки та можливість Аліни купувати за півціни обіди у тому притулку, я б уже витягнув ноги з голоду, бо зароблені гроші розтікалися швидше, аніж збиралися, аж я почав думати, чи не вигідніше було б нам взагалі не працювати.

Мої красуні схудли, і це їм, загалом, личило і, якби не розпухлі від біганини ноги у Аліни і не роз´їдені хімічними засобами руки у Віри, то можна було б погодитися із лозунгом якогось дурня, котрий сам не працював і днини, про те, що робота прикрашає людину. Один я являвся винятком із цього правила, що, знову таки його потверджувало. На мене страшно було глянути. Я гладшав на очах. Я уже не бачив кінчики своїх черевиків, я став схожим на пінгвіна, аби лишень пінгвіни були по всьому тілі такими волохатими, а на голові — плішивими. Бо моя чуприна вилазила пучками. Я вже боявся оті рештки розчісувати, збризкуючи їх лаком, аби прибити трохи до проплішин. Ніщо не допомагало, і одного ранку, як я голив обличчя, то поголив заразом і голову.

— Юл Брінер! — сплеснула у долоні Аліна, — ну, Віронько, хіба не так?

— У-гу, — промуркотіла Віра і знову заснула.

Ми ніжилися утрьох у Аліниному ліжку. Це був один із нечастих днів, коли ми збиралися докупи і сяк-так відпочивали від заробітків. Але куди подівся елемент гри у наших стосунках, де запропастилися шарм, флірт, філософські розваги? Невже фізична праця так згубно впливає на паростки духовності? А як же бути із теорією походження людини? Чи, може, те, що корисне мавпі, людині шкодить? А хай йому грець. Я заснув, радіючи, що через сальмонелу нашу пекарню зачинили на кілька днів, і тепер я мав лише кожного другого дня пообіді вишаровувати великі холодильні камери у передмісті нашого мегаполісу. Цю роботу я знайшов завдяки хазяйці пекарні. Платили вони з біса добре, вірніше, вони обіцяли заплатити наприкінці, і то по-королівськи, але робота ж була — матінко моя… Працював я у великих металевих камерах, вишаровуючи їх ядучою рідиною, через що я мав надягати респіратор. Отой-то респіратор завдавав мені найстрашніших мук. Він викликав у мене просто фобію, і, якби не обіцянка доброї платні, я б там не протримався і часини. Але, бачите, гроші нам були нагально потрібні, і тому кожного разу я обіцяв сам собі після тих тортур невеличку винагороду — чашечку кави. А як чесно, то і чарочку горілки. Та клятуща робота тримала мене на межі нервового зриву.

Коли врешті-решт наставав момент мого звільнення від респіратора, я чимчикував до підземного перехода, що вів до вокзалу приміської електрички, і замовляв собі у невеличкому бістро еспресо. Я ставав завжди таким робом, аби слідкувати за одним пікантним закладом, розташованим поміж громадською вбиральнею і відділком «Червоного хреста». О, там, за його призивними рекламами точилось, мабуть, райське життя, бо ти приходив туди незнайомцем, а покидав його за півгодини (я встановив, що в середньому гостям того закладу потребується півгодини), отож, ти покидав його за якихось півгодини — другом. Так, в усякому разі твердив напис над його дверима. А у вітрині, кожного другого дня, саме як я йшов працювати на ниві дезинфекції холодильних камер, розміщувалася чергова, на повний зріст, ударниця того закладу, якій пощастило залучити найбільшу кількість незнайомців і перетворити їх на друзів.

Саме у той час, як я пив, у дівчат була перезмінка. Спочатку приходили ті, що заступали на нічну. Вони не вирізнялися із натовпу і важко було повірити, що за якихось хвилин двадцять вони перетворяться на отих звабниць, чиї фотографїі що два дні обновлялися і радували моє око. Хоча і так вони були гарненькими — джинси, рюкзачки за плечима, волосся, зібране вузликом чи віничком. Вони збиралися кружечком за столиками і переповідали одна одній усякі дурниці. Але молодість має ту перевагу, що надає будь-якій нісенітниці чару. І те, що у вустах літньої жінки виглядає як слабоумство, а у старої, то й поготів, набуває ознак маразму у юних іще по-дитячому припухлих вустах дзюрчить веселим струмочком і веселить серця чоловіків.

Я прислухався, про що теревенили оті кізочки — у однієї розболівся животик і вона показувала, який він став кругленький, бо там збираються гази, інша купила собі затісний, але дуже гарненький ліфчик, і я підглядував скоса, як вона його демонструє — шитий золотом і схожий на адміральський мундир, у третьої вискочив прищик на потилиці — а що вона стояла саме поряд мене, то я навіть сподобився його помацати і висловити з цього приводу свою думку.

Тоді підземні куранти вибивали пів на восьму, дівчата швиденько допивали каву і зникали за дверима тої чарівної установи, яка пропонувала сам те, чого так бракує мужчинам — дружбу. За якихось чверть години звідти випурхувала зграйка райських пташок, що вже відбули свою зміну. З-попід товстого шару гриму світилася втома, довжелезні приклеєні вії із кожним помахом тихо клацали, але й вони були молоденькими, і той професійний макіяж їх майже не псував. Вони теж пили каву і перемовлялися про перебіг робочої зміни, Поставлене перед ними завдання було з біса складним, як і будь-де у сфері сервісу, бо клієнти трапляються усякі, і майже кожен вимагає максимум послуг за мінімум грошей. Я пожадливо дослухався до тих розмов і поклав собі того дня, як я таки дошарую бескінечні кубометри холодильних камер і отримаю «на лапу» свої тяжко зароблені грошики, я завітаю до них і, хто зна, може й сам торгуватимуся за знижку, наче турок на базарі.

Аліна, зробивши комплімент моїй свіжопоголеній і зраненій голові, задрімала. Мої пташки спали коло мене, поскладавши наче крилечки руки поверх ковдри. У мене стислося серце, як я споглядав їхні натруджені і порепані пучки. У дівчаток із закладу, який містився поміж громадською вбиральнею і відділком «Червоного хреста», вони були ніжними, як пелюстки яблуневого цвіту. І це було несправедливо. Як і усе наше теперішнє життя. Єдине хіба добре у цьому каторжному труді було для мене те, що слово «депресія» зникло із мого лексикону. Може у тому і полягає сенс фізичної праці?