Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

А я стояв, ну викапаний тобі Майкл Дуглас, і зверхньо помахував своєю волохатою лапою. У куточку запаморочливої туалетної кабінки із папером, що його могли б спокійно використовувати ельфи чи феї, я побачив павука. Це було так недоречно і мило, і мені пригадався французський віршик про нічного павучка. Я всівся на підвіконня, аби продемонструвати їм остаточність свого рішення. У лівій кишені у мене мався надійний грецький паспорт, у правій — товстий пакунок доларів, що ми їх завжди розсовували, скільки влізе, про запас, наче паперові носовички. У барі на мене чекав коктейль і майбутня дружина.

Вірніше, не дочекавшись на мене, вона тихо прочинила двері, бо, бачите, молоде кохання якимось телепатичним робом привело її до моїх, так би мовити, обіймів. Я іще довго пам'ятатиму той силует богині, що виходить із моря і той запах прив'ядлого нарциса. А іще — маленький гарненький пістолетик, який так добре пасує до вечірньої сумочки, котрого вона наставила на мене, промуркотівши на своєму паризькому діалекті — аржан, мон амур…

За останні півроку, відгодований на харчах моїх вірних подруг, я набрав тих округлих форм, котрі пасують більше до меблів і заважають вправно дряпатися по деревах. Тим дивніше було мені самому потім згадувати, як за долі секунди я перемахнув через підвіконня. А іще мене здивувало, якого прискорення я набув, падаючи донизу, попираючи усі закони того середньовічного ученого, який кидав камінчики і інший непотріб із вікна башти, котра виднілася якраз навпроти. В усякому разі швидкість, хоч і була шаленою, виявилася недостатньою, аби я убився об човник, а чи, прости Господи, покалічив би когось із моїх приятельок, бо одночасно із моїм стрибком моторка рвонула з місця, і я, у дорогому костюмі, найкращих своїх черевиках і з пачкою уже непотрібних мені доларів, пішов на дно. І перед моїм, як то кажуть, внутрішнім поглядом якась всевишня сила прокрутила докладний фільм про моє життя. Я ішов на дно, за моїми підрахунками, усього кілька секунд, а той гарно змонтований фільм у стилі італійських неореалістів, тривав кілька годин, що потверджувало теорію про взаємозв'язок швидкості і часу. Згідно з тою кінострічкою виходило, що ніякий я не прибулець із глибин Усесвіту, і навіть не жертва генетичних експериментів. А якщо і жертва, то значно більш тривіальна — свого дитинства і юності. Сподіваюся лише, що мені не доведеться розповідати те дванадцятьом присяжним, аби їх трохи розжалобити і пом'якшити вирок.

Отож, розсікаючи своїм не дуже аеродинамічним тулубом товщу води, я мав уже за моїми підрахунками досягти ядра землі і, якби воно було, як запевняв один учений, газоподібним, то понісся б далі і вигулькнув з другого боку планети, де-інде поблизу омріяної країни нарцисів і ягнят. Але та теорія, як я і думав, була хибною, тому, відштовхнувшися від тверді земного ядра, я понісся назад, на поверхню і, коли вже додивлявся останній епізод у жіночій вбиральні, а мої легені роздирало кількома відрами води, що я за свою подорож наковтався, я вискочив на поверхню і устиг іще побачити, як на тлі панорами нічного міста на мене летів моторний човен, який мав розчахнути мене, наче кавун, на дві рівні половинки. Але мені то було уже однаково, бо я помер через свою водяну фобію.

Коли я відкрив очі, то побачив жінку такої вроди, що аж заплакав від зворушення. Вона стояла перед облупленим дзеркалом і наміряла довгий, наче Чумацький шлях, шарфик, витканий із туману і черемхових пелюсток. І пахла вона травневим світанком. І мені стало добре.

— Ну, що, котику-любчику, очуняв? — спитала та черемхова небожителька голосом, що навіки забрав моє серце. — Ти хоч пам'ятаєш мене?

— Ні, — сказав я здушеним від кохання голосом і одразу все пригадав. — А де Аліна?

— У лікарні.

— Їй щось приключилося?

— Так, дрібничка. Бандитська куля влучила.

Я боявся питати, куди та куля влучила і чи взагалі вона виживе.

— Та виживе наша Аліна, — прочитала вона мої страхи, — сьогодні ж і заберемо її з лікарні. Ти, я бачу, прийшов до тями. У тебе, виявляється, і справді алергічна реакція на воду. Типова синкопальна реакція на водне середовище, що викликає швидку рефлекторну зупинку дихальної та серцевої діяльності. Ти уже другу добу лежиш тут наче покійник у респіраторній комі.

Вона помацала мені лоб, перевірила пульс, дала випити чашку гарячого бульйону і піднесла до мого обличчя люстерко.

— Ти тільки не лякайся. Воно видається страшнуватим, але рани абсолютно безпечні.

Добре, що вона мене попередила. Обличчя виглядало так, начеб його таки переїхало човном. Такої відразної пики я ще зроду у своєму житті не бачив.

Увечері, як я уже почувався значно краще, ми пішли забирати Аліну з лікарні. Погода стояла чудова, Віра, наче школярка, загрібала ногами пале листя, і я радів тому, що ми знову будемо утрьох.

У прийомному покої я трохи закуняв у кріслі.

— Ну, хвалити Бога, ми знову всі разом, — пролунав наді мною голос Аліни.

Коли я розклепив наполовину ліве око, бо воно розклеплювалось лише наполовину, тоді як праве взагалі не відкривалось, я побачив істоту, що пахла Аліною, говорила Аліниним голосом, а виглядала… А виглядала вона іще гірше, ніж я, хоча іще хвилину тому мені важко було те уявити.

— Любонько, — накинулася Аліна на Віру, — чого ти не попередила нашого хлопчика? Бачиш, як він перелякався?