Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

Віра відклала часопис убік і зареготала. Я навіть не здогадувався про той бік її натури — отак сміятися над чужим нещастям.

— Ну ви і парочка! Ну ви ж і парочка! Догралися таки у своєму казіно.

Коли ми всілися у привокзальному ресторанчику, я дізнався дещо про перебіг подій після того, як синкопальна реакція на водне середовище викликала у моєму організмі швидку рефлекторну зупинку дихальної та серцевої діяльності.

— Бачиш, котику-братику, як я побачила, що ти намірявся лишитися із тією прищавою дівулею, то сказала Вірочці — давай-но, серденько, поїдемо без нього, бо наш любчик, здається, закохався, тож не будемо стояти на заваді його щастю. А тут, до того ж, вони зачали стріляти. Той мс'є де-Баркадер, чи де-Він-з-біса-Взявся, що я прочитала йому таку добру лекцію про коридори ймовірності, виявився ніяким не залицяльником, а послідущим злочинцем. Я одразу зрозуміла, що йому чогось треба від мене. Ну, ти сам здогадаєшся, що спаде на думку іще доволі молодій і вродливій жінці, як кавалер у казіно замовляє їй коктейль за коктейлем і призивно дивиться на її декольте. Але той мерзотник, що так гаряче дихав мені у вухо, жадав не кохання, а грошей. Віронька таки мала рацію, як говорила, що обслуга готелів — то переважно інформанти, бо, бачиш…

Вона говорила і говорила, а я пив мінеральну воду, бо нічого іншого моє бідне тіло не сприймало, наче йому було мало тієї водиці, що воно нажлуктилося перед казіно, дивився на її обличчя, закутане легкою павутинкою шарфика і закрите наполовину темними окулярами, і не втримався врешті від питання:

— Аліночко, а куди тебе влучило?

— Чим влучило?

— Бандитською кулею, — зареготала Віра.

— Вірко, ну ти ж і штучка. Могла б розказати йому правду, а не накручувати дитячі кримінальні історії.

— Ну добре, котику, слухай, — почала Віра, — то і справді ніяка не бандитська куля. Діло було так. Коли ми тебе тягли із води, ти подряпав їй трохи обличчя і надірвав мочку вуха, а як Аліна пішла до косметолога аби його підшити, той старий лис намовив її до підтяжки.

— Якої підтяжки? Тієї, що на штани?

— От-от, приміром таке, — встряла Аліна, — як розношені штани потребують підтримки, так і шкіра на обличчі у жінки потребує час від часу невеличкої допомоги з боку косметолога. То, звичайно, завжди ризик і, скажу тобі, страшенний ризик — оте викроювання шкіри. Пам'ятаю, одного разу я віднесла до своєї кравчині такої гарної матерії на сукню. І що ти думаєш, вона із неї викроїла? Страшно було поглянути. Але цього разу я попросила Віру прослідкувати за ходом, так би мовити, крою та шиття.

— І як воно було?

— Чудово, — відказала Віра, — той хірург заробляв би гарні гроші у індійців, знімаючи для них скальпи.

— Віро, припини про ті жахливі подробиці, — мовила Аліна, а тоді звернулась до мене. — За тиждень, як усе заживе, моє обличчя стане схожим на венеціанську маску.

— Або ж на портрети Пікассо, — пирснула Віра.

— Тіпун тобі на язик, серденько, — відказала Аліна, — ти просто користуєшся тим, що я не можу через шви на обличчі побити тебе подушкою.

За тиждень її обличчя, що і раніше було дуже вродливим, стало довершеним за формою.

— Очі сидять симетрично, вуха не з'їхали на потилицю, — констатувала вона задоволено, — і тепер я на вигляд молодша, аніж моя невісточка. Правда, котюсику? Але ж і Вірочка у нас — красуня…

— … правда ж, Вірочка у нас красуня?