Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

А втім, забудемо про другорядне. Мій мучитель-наглядач врешті пішов додому. Іще довгі години просочуватиметься крізь усі шпарки прілість його шкарпеток, але тепер принаймні на дванадцять годин запанує тиша, і я можу повернутися до моєї ботічеллівської Афродіти.

Важко було повірити, що іще якихось кільканадцять місяців тому у моєму потьмареному голодом мозку ренуарівські форми жінок мішалися із шинкою, і тепер, позбавлений бліх і корости, відмитий і відгодований, у костюмі гарної сірої вовни, я всерйоз міг думати про вічну любов оцієї феї. Це можна було пояснити хіба що отим багатством, яке на мене звалилося, бо гроші, виявляється, то така усесильна машина, котра не те що розширює матрицю можливостей, а сама її генерує.

У моїй голові визрів план. Для цього потребувалось лише прослизнути до чоловічої вбиральні, звідти, через вікно, до причалу, де стояв наш човник, тоді — гоп-гоп! — до вікна жіночої вбиральні, де на мене чекатиме оця богиня кохання із нарцисом за лівим вушком, а тоді…

…а тоді до мене наблизилася інша богиня, богиня помсти зрадливим чоловікам, а заодно і жінкам, котрі тих дурних чоловіків зваблюють. Із її ніжних вушок виривалося полум'я, вона брязкала мечем об лати, а поглядом випікала усе живе у радіусі трьох метрів.

Моя красуня, що так чарівно шепелявила, розповідаючи про свою бабусю-філіппінку і свого прадідуся-маорійця, якось ураз зблякла і щезла, а на її місці сиділа Віра.

— Ну що, старий капоснику, натішився?

Ще ніколи в житті я так не лякався, навіть у дитинстві, яке я одразу згадав, коли у нашому лісочку у групі автотренингу вправлялися менеджери, викрикуючи у небо свою лють і агресію.

— Посміхайся, посміхайся, — вона поклала мені на потилицю руку і ущипнула за вухо. — За чотири хвилини, як я піду, ти піднімешся з крісла, підійдеш до своєї звабниці і замовиш їй коктейль, а тоді чимчикуй до жіночої вбиральні — двічі ліворуч, тоді праворуч, зайдеш до першої, знову-таки ліворуч, кабінки…

— А там?

— А там отримаєш інструкції від Аліни.

Вона чмокнула мене у невеличку пліш на маківці, і її вуста були такими само льодяними, як і пальці. Моя снігова королева легко скочила з підлокітника крісла, і, чарівливо посміхаючися на всі боки, попростувала до сходинок, що вели до гральної зали.

Красуня із нарцисом за вухом сиділа за стойкою бару і фліртувала із тлустим Аліниним залицяльником. Вона була справді дуже гарненька, і мені стало шкода, що я її більше ніколи в житті не побачу.

Відпущені Вірою чотири хвилини тяглися наче чотири безсонні ночі, і наприкінці я був таким само спустошеним, а те місце, куди мене поцілувала Віра, затерпло, наче пересиджена нога. Та жінка таки мала наді мною владу.

Коли я проходив повз стойку бару, моя нова приятелька непевно посміхнулася, наче передчуваючи, що нам більше не зустрітися. Я слухняно замовив три «дайкірі», для неї, її співрозмовника і для себе, сказавши якомога по-світські легковажно єдине, що мені спало французською на думку «єн, де, труа, шо не па фруа», а тоді вибачився, вже не пам'ятаю якою мовою, і наприкінці додав «уно моменто», себто, через хвильку я повернуся, от тільки заскочу до вбиральні, і, запрограмований Вірою, пішов — двічі ліворуч, тоді праворуч, тоді озирнувся, чи нікого не було у коридорі, а тоді прошмигнув до жіночої вбиральні і заскочив до кабінки, де на мене уже чекала на смерть перелякана Аліна.

— Котику, здається, ми уклепалися до історії, — прошепотіла вона мені на вухо. — Якщо Боженька мені і цього разу допоможе, — вона перехрестилася на унітаз, — я обіцяю йому, що не питиму шампанське на сніданок.

У неї існували якісь дуже складні стосунки із Боженькою. Кожного разу, як вона втрапляла до скрути, то давала йому усілякі вигадливі зароки. Треба завважити, що вона їх потім свято дотримувалася, чим доводила атеїстку Віру до нестями.

Під вікном убиральні почувся шум моторного човна. Віра махнула нам рукою, аби ми стрибали донизу. То було суще безумство. Човник здавався згори таким маленьким, його хилитало, немов скаралупку. Існувало дві можливості — або ти схибиш і шубовснешся у воду, або ж не схибиш і переламаєш щелепи об його борт. Аліна, підтримувана Боженькою, прив'язала шарфик до бачка унітаза і, згадавши свої альпіністські вправи юності, доволі швидко, з огляду на вузьку спідницю і високі підбори, добулася до Віри. Єдине, чому вона не навчилася на курсах молодих альпіністів, то це зав'язувати міцні вузли. По мірі того, як вона спускалася донизу, її чудовий шарфик, прив'язаний до бачка дамським бантиком, на моїх очах розв'язувався, а у мене не стало розуму ухопити його кінець, котрий, махнувши мені на прощання Аліниними парфумами, легкою хмаринкою опустився до човника.

Отут-то я і згадав усі прокльони діда Панаса на адресу цього міста, де, аби добутися до найближчої крамниці, потребувалося наймати вітрильник.

Ні, подумав я, стрибати до тієї шкаралупи лиш через те, що Вірі маряться якісь кілери, або вона просто приревнувала мене до вродливої і, будемо відверті, значно молодшої суперниці, котра вже ввижалася мені моєю нареченою… Ні, цього разу, пташки мої, катайте без мене.

Я дивився на них зверху вниз, на двох переляканих і мабуть не зовсім нормальних жінок, і помахав їм, як то роблять голівудські зірки, усією долонею, зліва направо. Аліна одразу зрозуміла мій жест і сказала — під три чорти із тим дурнем, мало ми з ним наморочилися. Але Віра, моя, урешті, єдина любов на цьому світі, що завжди сповідувала командну гру і, як один із гравців, нехай навіть найпоганющий, намагався дезертирувати, не могла цього, як капітан команди, акцептувати, іще якоїсь миті вагалася.