Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

(Дотепер, залежно від обставин, я дещо навмисне замовчував, відтепер і надалі я буду замовчувати те, про що мені поки важко говорити. Я кажу це тому, щоби ви, коли загальна картина там чи сям буде трохи невиразною, не подумали, буцімто мені бракує на докази, доказів значно більше, що могли б зробити картину нестерпно грубою. Це так непросто — віднайти тут золоту середину.

Франц Кафка)

…і оте могло трапитися хіба у п'ятницю, тринадцятого, коли повний місяць стрічається на небосхилі з Юпітером і Сатурном, себто раз на дві тисячі років, і то хіба мені, що згоряв у перехресному вогні дванадцяти присяжних засідателів і тринадцятого, мого адвоката, останнього покидька, котрий найбільш за всіх жадав моєї смерті,

…і прокурор, єдиний із них, хто не відчував до мене ненависті, бо страждав на манію величності, а, вірніше, насолоджувався нею, витаючи над ницим людством Сьомим ангелом Страшного суду, уже підморгнув лівим, блакитним, оком гарненькій секретарці, аби вона внесла до зали чашу, де він, Прокуратор, ополоснув би перед підобідком руки, бо моя справа була все одно що вирішена,

…і я вже відчував, як шкварчать мої вуса на шаленому вогні багаття, як затягується мотузок на моїй тонкій шиї, як звиваюся я у смертельному жаху, затиснутий до колодок гільйотини, а мої вирячені очі блискавично стинаються донизу, відстежуючи смертельну траєкторію гарно наточеного леза, і вже котиться ешафотом моя нещасна голівонька, фіксуючи в останньому відблиску життя судороги вмираючого закривавленого тіла,

…і я вже уявляв радість ката, котрий на світанку, із втішним почуттям добре зробленої роботи, помивши перед тим руки, повертається додому, наперед тішачись на вранішній коїтус із розімлілою і пухкою дружиною, а затим — на чашечку кави, вдячно нею звареною, обмірковуючи дорогою, як він розказує їй усілякі цікаві подробиці свого, так би мовити, робочого дня, аби не пропустити при цьому найдрібнішої деталі, а саме, як був зодягнутий приречений до страти, що він замовив собі на сніданок, як він поводився у останні секунди життя, чи не було яких смішних випадків, як ото, чи не виблював він від страху шинку, чи не наклав малодушно у штани, що трапляється почасти бідолахам, котрі не здатні подивитися мужньо у вічі розплаті за скоєні злочини. Коротко кажучи, усі ті милі зарисовки, що їх так полюбляють почути за свіжими булочками і кавою жінки, знудьговані за відсутності чоловіка на службі.

Мені і досі стовбурчиться шерсть на саму лише думку про те, як майстерно вони вели слідство, як підступно зуміли приспати мою недовіру, як бездоганно намацали мою слабину, а саме — моє болюче бажання почуватися справжньою людиною. А тоді — тоді я побачив, що приречений.

Отож, коли вони, ота банда слідчих і експертів, нещадно перекручуючи кожне сказане і несказане мною слово і тицяючи журналістам поперед очі результати своїх, так би мовити, експертиз, майже досягли того, що усі дванадцять присяжних засідателів цього сміховинного процесу готові були видихнути у смертельному захопленні — винний, а я був спаралізовано-безсилий і готовий те звинувачення прийняти, мені раптово спало на думку, що я ж не маю ані найменшого уявлення про те, яким чином мене збираються стратити, і я просто вжахнувся, уявивши, що вони здатні просто запхати мене до мішка, вкинути у ставок та й потому.

На саму лише думку про те, що їм станеться ницості віддати мене на поталу жабам чи акулам, шерсть на моїх вухах настовбурчилася від приниження і люті, і мені спала рятівна думка, яка відстрочувала мою наглу смерть і давала який-неякий шанс порятуватися із пастки.

Якби я керувався логікою, то мав би звернутися до їхнього здорового глузду і поспитати у заключному слові, чи можу я бути убивцею, хоча б на тій підставі, що страждаю на водяну фобію, чи як там вона науково зоветься, і що я б просто не спромігся вчинити убивство за пропонованою ними схемою, себто — задушити жінку, потягти її до води, прив'язати до ніг бетонний стовп і кинути посеред того озера, де вона так любила плавати ночами.

Суто теоретично, я підкреслюю, суто теоретично я міг би її убити. Більш за те, ті теоретизування ганяли мене світанками мокрими від роси луками, як я згоряв від ревнощів і вив від розпуки до срібної безодні повного місяця. Ми з нею називали оті скажені гони сублімацією, а мої шекспірівські пристрасті — і вже зовсім прозаїчно — грою гормонів.

…о, горе-горе!..

…як уявлю я собі мою кохану русалоньку, що самотньо стоїть, оповита водоростями, на дні того озера, яке вважалося, до речі, бездонним, — така вже недосяжна для мене і навіки втрачена!..

Ми часто гуляли з нею околицями замку і гомоніли про те, про се або грілися на осонні, споглядаючи роботу косарів і вдихаючи нестямні аромати, які і бувають лише від свіжоскошеної отави, чи милувалися заходом сонця або ж міркували, які нещастя може принести те чи інше положення Марса. І кожна наша прогулянка завжди кінчалася біля озера.

Вона знала про мій забобонний страх перед водою і знала, що я ніколи його не здолаю, але усякого разу звабливо сміялася — о, який то був п'янкий сміх! — і кликала: «Котику-любчику, а йди-но до мене!» А тоді лежала, знеможена від утоми, на мостках, що їх збудували рибалки, а я вдихав пахощі її шкіри і мокрого волосся. Я лоскотав її вусами, замруживши очі і обнюхуючи сніжно-білі ніжки. Вона муркотіла від насолоди, а я вмирав на саму лише думку, що наше кохання ніколи не виповниться у тій формі божественної любові, що єдина могла б мене задовольнити. Хіба що нас вразить блискавка із грозового неба і ми зіллємося в одну гармонічну безполу душу, як запевняв Юрген, котрому я не йняв віри.

У неї було чудове волосся. Казали, воно мало рідкісний рудавий колір, такий само, як жовті жаринки у багатті. І як її очі. На жаль, я — дальтонік і міг лише брати те на віру. Зате моє сенсорне світосприйняття відрізняло тисячі нюансів її пахощів. Я міг би укласти їх картографічно, від прозоро-ніжних вушок до кінчиків бездоганних порцелянових ніг…

Ні, запевняю вас, я не убивця.

Та якби я, звертаючись до логіки, почав доводити тим добродіям, що мене не можна трактувати як злочинця, а, тим більше, як «перверзного типа з шизофренічним складом психіки і схильністю до насильства» (цей витяг із висновків групи експертів — добрий приклад того, куди йдуть грошики платників податків), і що я не можу визнати вину, а тим паче почуватися винним, хоча б тому, що винність — це прокляття, яке тяжіє над нашим життям у вигляді закону, отже не буває якоїсь абсолютної вини, а бути страченим через якісь змінні відносно часу закони і надуману якимось параграфом закону провинність не входить до кола моїх інтересів, і останнє, що їхня жага спізнати, як вони не втомлюються стверджувати, істину помилкова уже саме тому, що вона облудна, і то було доведено Фрейдом на аналізі Едипа, отож, якби я і надалі звертався до їхнього здорового глузду, спираючись на праці найкращих філософських умів, то був би приречений на страту. Але, як я уже сказав, мій панічний жах перед водою відкрив мені очі і я зрозумів — їм не потрібна була істина, їм потрібна була жертва.

І я покінчив філософування.

Як то кажуть, у повсякденному житті завжди належить знати, де покласти межу довірливості. Правда, яку потрібно замовчувати, завжди значно більша тієї правдиці, що її можна викласти у розмові.