Розділ «Наталія Кушнєрова Прірва для Езопа»

— Мушу здатися під тиском більшості. Отже — лиш один раз, скажімо, завтра. Але, Аліно, ти мусиш виконувати усі мої команди, і то одразу, а не перепитуючи по-дурному — ой, Вірунчик, ти думаєш, то необхідно? — як тоді, із тим терористом.

Наступного ранку Віра щезла полагоджувати свої конспіративні явки, чи, біс його знає, що потрібно для тієї конспірації, а ми з Аліною пішли купувати їй шарфик, такий довгий-предовгий, як у однієї танцівниці.

— Знаєш, любчику, її, бідненьку, тим шарфиком задушило, але я буду добре уважати, аби не втрапити у таку само халепу.

Наша любонька Віра з'явилася лише за південь, як ми уже наміряли той шарфик.

— Теж мені, Айседора Дункан, — сказала вона зверхньо, і лягла спати.

А тоді, як сонце зайшло за пруг, ми вийшли із готелю і, замість поїхати, як звичайно, на гондолі, всілися до моторного човна. «Це так неромантично», закопилила губу Аліна, усідаючись поряд зі мною. Керувала човном Віра, котра управлялася з будь-яким транспортним засобом, починаючи від верблюда і закінчуючи літаком, однаково добре.

За що я любив іще оте місто, то за його дзеркала, бо у них я відбивався справжнім джентельменом, і дзеркала казіно не становили винятку — я милувався своїм відображенням ліворуч, праворуч, попереду і позаду, і жодна жива дужа не сказала б, що іще рік тому я не знав про існування туалетного паперу і Кафки.

— Як шикарне життя, — побожно видихнула Аліна мені на вухо, — і як ми отут розважимося.

У барі, а я всівся спиною до дверей, Аліна замовила нам «дайкірі», іще один пунктик із її списку, і одразу ж забула про мене, заходившись справляти враження на округлого дядечка із округлою лисиною.

— Бачите, — торочила Аліна місцевою мовою, котра будь-яку дурницю перетворювала на афоризм, — я усе те не вигадую. Це не поєднання вигадок, а вигадане поєднання можливостей, як, приміром, у квантовій механіці. Або як у історії чи Священому писанні. Ви дайте мені лишень олівець і папір — та ні, сидіть, голубе, я мала то у абстрактному смислі — отож, дайте мені олівець, і я укладу вам Іліаду або Пророцтва етрусків, і за якими ознаками ви здогадаєтесь, що оте мною не придумано? Бо, що я вам хочу сказати, реальність — не більше як імовірність. А можливості брехні у коридорі імовірності — безмежні.

Добродій втратив розум уже напочатку, від Аліниного декольте, а тепер готовий був бігти тим коридором, аби лише вона вказала у якому напрямку.

Віра розігрувала детектива, бо таки скучала за своєю колишньою професією, і пила мінеральну воду із льодом, слідкуючи за публікою і вхідними дверима, час від часу підбадьорливо підморгуючи тому опецьку, що відбирало у нього залишки свідомості, аж мені стало його шкода. Вечір обіцяв цікавий розвиток, і я уже наперед тішився на гру.

— Спокійно, котику, не обертайся, — мовила Віра.

Щось подібне, здається, говорили і тому бідоласі, який покидав Содом і Гоморру. І якраз із тим же успіхом.

Бо коли я обернувся, то зрозумів, що пропав, а коли утягнув від захоплення повітря, то пожалкував, що не пропав іще учора, як стрів у провулку одну продавщицю, що саме правою рукою закривала крамничку, а лівою поправляла бюстгальтер. Матінко моя рідна, сказав би я, якби міг говорити і якби міг комусь оте адресувати, бо коли до приміщення уходить натурниця Ботічеллі, що взула черевички на високих підборах, а проходячи повз тебе, підморгує лівим оком і пахне наче квітуча пустеля, якщо ви розумієте, що я маю на увазі, то ви зрозумієте також, чому я не втримався на високому стільчику перед стойкою бару і звалився додолу, просто перед її перловими ніжками.

Головне, не перечитувати написане, бо, по-перше, те, як би я написав тепер, відрізнялося би від того, що я написав тоді, тому що той, хто думає однаково, не думає взагалі, а, по-друге, я просто вже не маю часу. Шість днів, шість днів і шість ночей залишилося до перегляду справи, і мені аж серце заходиться від страху, що я до того строку не встигну дописати, а тоді, як натомлені чеканням присяжні, аби врешті вирватися на волю, скоренько приречуть мене до страти, то єдине, що від мене залишиться, — акуратно відчикрижена голова у бавовняному мішечку. Нещодавно я дізнався, чому вони відмовились від класичних плетених кошичків. Вони мають заощаджувати податки. Ті кошички, бачите, треба було часто міняти — через перегризені прутики. От вам і маєш гуманний винахід доктора Жака часів якобінського терору.

Єдина надія, котра іще животіє у моєму змученому страхом шлунку, вірніше, єдине, на що я іще покладаю надію, то це на магію «шістки» — слухання призначено на шостий день шостого місяця, отож, маємо уже дві шістки. І третя шістка, як і у бідного принца датського, — то шість трупів. (Як не рахувати старого марсельця, що самотньо висить на старій осині і що справді не має до моєї історії найменшої дотичності.) Костантинопулос — філіппінка — Жан-Люк — новозеландка — Віра — і шостим, для повної математичної гармонії, мав би бути я, але…

От через те «але» я і не міг писати цілу добу. Вони запевняють, що знайшли труп Аліни, тої Аліни, котра мені обіцяла, що ніколи не помре, а перетвориться на легку духм'яну хмарку.

Сьогодні знову чергує ненависний мені наглядач. Уже одна думка про те, що він човгає коридором і брязкає в'язкою ключів або годинами теревенить із прибиральницею, відволікає мене від роботи. Моя ненависть до нього не має меж. Його лосьйон душить мене крізь зачинені двері, запах його нижньої білизни забиває мені памороки, а голос розриває мені барабанні перетинки. Він може говорити годинами. Якщо він сьогодні зайде до моєї камери, це буде останній візит в його житті. Я уб'ю того мерзотника за його манеру вимовляти дифтонги. Я вгризуся у його горлянку і питиму його кров, нехай мене потім і знудить від неї. Він стоїть якраз попід моїми дверима і теревенить із прибиральницею про те, як довго йому доведеться іще працювати до пенсії. Зайди, зайди до мене, голубе, — посилаю я йому телепатичний наказ, — зайди до мене і я вирішу проблему твоєї пенсії, а, якщо ти добре застрахував своє життя, то забезпечу достойну старість твоїй дружині. Кожного разу, як він замовкає, мені здається, що він відчинить двері до моєї камери, а тоді… Але він знову і знову торочить тій недоумкуватій прибиральниці, як довго йому іще працювати на ниві перевиховання злочинців, а вона кожного разу занурює швабру до відра з водою, вихлюпуючи її попід моїми дверима, аж до мене у камеру втікає брудний струмочок і вимальовує профіль Костантинопулоса. Дуже жалкую, що я не задушив його тієї ночі своїми руками, як він шурхотів над моєю головою рекламними проспектами до жіночої білизни.

Горе-горе, що не посадовили мене до світло-звукозапахонепроникливої камери. Говорять, така існує для найтяжчих злочинців. Нещодавно там сидів один менеджер, котрий дуже просто позбувався конкурентів. За чашечкою кави, а усі найважливіші діла якраз і вирішуються за чашечкою кави, він відверто сповіщав черговому конкуренту — або ти забираєшся геть і не псуєш моїй фірмі ґешефту, або я тебе з'їм. Навіть прокурор не міг не визнати, що то було чесна конкурентна боротьба і що фірма, якою він керував, процвітала і створювала нові і нові робочі місця. Єдиний факт, що того бідолаху обтяжував, — з'їдаючи конкурентів, він удавався до гурманства. Себто, він не просто присолював їх за смаком, а добирав усіляких вишуканих приправ і рецептів…