Розділ «Подорож довкола себе»

Я спитав, а де його можна побачити насправді в реальному вигляді. І він сказав, що часто буває в Москві, але більше в Пітері. І що, коли я туди прищу, то там при зустрічі ми й добалакаємось.

Я не був у Росії, здається, дванадцять років.

Отож це й була, власне, потаємна, а згодом вже й не дуже, мета моєї подорожі.

Як от пояснити двом звичайним українським студентам, моїм родичам і друзям, що я їду до Москви, а потім до Пітера шукати якогось там хлопця, їхнього ровесника, який мені ввижається в снах і видіннях і який живе в Москві і Пітері, хоч сам українець, і що саме в нього є ключі від якоїсь таємниці. І хлопці ніби перейнялися моєю ідеєю.

От тільки де шукати того сучого сина, що морочить тобі голову?

– Ти хоч якісь знаки маєш? Якісь напрямки, символи, вказівники? – Любко завжди ставив питання чітко і прямо.

Знаки не знаки – але напрямок наших пошуків деякий був.

Ми поїхали в гуртожиток Літературного інституту на вулиці Руставелі. Здається мій хлопець мав якесь відношення до літератури. В гуртожитку Літінституту, де мій герой нібито колись вчився, сказали, що він давно виїхав і тут не прописаний. Але був такий, був, всі його пам'ятають, чорнявий, такий суворий спортсмен – «айрон мен», як його назвали іноземні студенти. Далі з'ясувалось, що той хлопець з України вчився на заочному відділенні і що він часом появляється й тепер, але зараз його немає – літо!

По тому ми поїхали на Ленінський проспект, 125 і в якійсь квартирі питали про цього хлопця і нам сказали, що був такий, приїжджав до родички, але вона померла кілька років тому, квартиру продали і він тепер тут не появляється.

Я чимдалі більше почував себе в дурнях, але потреба знайти його поставала в мені щораз сильнішою з кожним разом, коли наші пошуки виявлялись безрезультатними.

Мені було дуже ніяково перед хлопцями, я навіть запропонував їм не ходити зі мною за дурними адресами, а гуляти собі просто без мене, і дуже боявся, що вони погодяться.

Але вони різко запротестували, і ми блукали далі Москвою, ходили по книжкових і музичних крамницях – купували книжки і диски, сиділи в різних кав'ярнях. Так минуло кілька днів і ми вирішили їхати в Пітер.

Я купив не три, а чотири квитки, і в цьому був великий сенс, бо ми були самі в купе. Але я вже знав, що мене чекає або сон або видіння – четвертий пасажир був з нами в нашому купе. Це був він, і я знав, що тепер він скаже мені, де його знайти в Пітері.

Ми повечеряли, випили пива і почували себе дуже добре і близько. Ми були разом, і в повітрі плило над нами їхнє бажання допомогти мені, і я був їм дуже вдячний, і так ми поснули, і він приснився мені знову.

Тепер усміхнений і ніби веселіший, ніж доти.

Він сказав – що я його знайду на Василівському острові в Пітері і що врешті я сам знатиму, де він, коли туди потраплю.

– Але те, що ти маєш мені сказати?

– Все там, все скажу, все буде там! Але ти й сам подумай, що ти хочеш від мене дізнатись. Бо, може, я скажу тобі зовсім не те, що ти від мене чекаєш!!

Ми дісталися Пітера дуже вдало, всі в гарному настрої вийшли на Московському вокзалі, просто на Нєвський проспект, і подалися, куди очі дивляться. Домовились, що по музеях не ходимо, і туристичну нервозність відкидаємо геть, а просто валяємо дурня, як хочеться.

Я давно себе так не почував, настільки легко і просто, як от тепер з ними в Пітері.