Розділ «СЕРЦЕВО-СУДИННІ АБЗАЦИ»

юридичне оживання

поривчасті, ніби вітер, сни. ночі у поїздах.

душ не припускають жодні математичні розрахунки.

рахуєш до трьох, до пів на п’яту, щоб не поїхав дах.

думки тримаєш розфасовані у пакунки.

життя це перше, про що у тебе ніхто не питав.

тепер ти не питаєш нікого про свою смерть.

поняття «постійність» розуміється як бетонна плита,

до якої тебе прикували. та справжню твердь

зустрічаєш лише після довгих пошуків і перевтілень,

так, ніби вперше виймаєш з вух, як із рани, вату.

в жодних юридичних інстанціях немає відділень,

які би могли позбавити тебе права оживати.

видих про долю

На моєму матраці купа поезії. Він такий дрімучий, знаєте, в ньому стільки коріння, як на картинах Кало або Піросмані. А ще більше поезії в моїх нігтях і шкірці навколо них. Просто захлинутися можна: пірнаєш, длубаєшся там, ну, я маю на увазі, дні і ночі минають, а ти світишся.

Я колись їй підкину кілька десятків зістрижених нігтиків. Зберу в пакетик, покладу на килимок, подзвоню в двері і втечу. З матрацом така фішка не вийде, як уявлю себе з ним в маршрутці чи метро – якось незатишно.

Хотілось би вже підкинути, але ж треба дочекатись, виростити кілька генерацій своєї поезії.

Класна вона, знаєте, така крихітка моя доля. Така грайлива, з туберкульозом у волоссі, але одного разу така трохи дивна річ сталася, як на мене. Ну, нічого особливого, я вранці, коли чистив зуби в загальному туалеті, побачив, як вона малює губи помадою. Так трохи стала навшпиньки, голову підняла, щоб дотягнутися до дзеркала, ну, і намалювала. Ні, нічого особливого, просто дивно якось. Акселератством пахне. Я, наприклад, в її віці навіть не знав, нащо помада є. Страшно якось.

Я їй викладаю англійську. Тренінги тренінгами, але ми за останні наші заняття зблизилися. Ну, я не знаю який це рівень близькості у її розумінні, але вона раптом наліпила мені на лоба жуйку. Ми жартували, сміялись, пара анекдотів, а тут бац – і маєш. Звісно, я й далі сміявся, але за усмішкою в роті закипіло якесь пекельне шампанське, ніби ту жуйку запхали десь аж у гіпофіз. Ця чи не перша наша невербальна комунікація. Ця перспектива безвиході. Переломів без можливості гіпсу. Несвідомості.

Тому я й хочу, щоб нігті росли швидше.